А ЯКБИ ЦЕ Й СПРАВДІ ТРАПИЛОСЬ… (короткий білялітературний есей)
Ще не вивітрилась із пам’яті народної та яскрава подія з українському політикумі, коли владним і рішучим рішенням нашого Чинного Шостого Гаранта були закриті пов’язані з Медведчуком телевізійні канали.
Було ж таке? Було. І через два чи три дні після цього діюча дружина постраждалого Оксана Марченко в розмові з журналістами войовниче заявила, що вона йде у велику політику… Тобто в нардепи. Не сталося. Може передумала. Чи чоловік був проти.
А якби все ж сталося. То як би це все ставалось? У стінах Верховної Ради. Зараз, шановні Пані та Панове, я спробую промоделювати можливий хід подій у цьому моєму білялітературному короткому есеї.
Так ось. Наприклад, іде звичайне пленарне засідання нашого рідного українського Парламенту. Обговорюють якийсь законопроект. Той, хто хоче – виступає. Хто не хоче – не виступає. А просто мирно спить чи сидить у своєму персональному кріслі. Хто хоче перекурювати – той перекурює. Ну, не в залі ж, звичайно, а пішов у VIP-сортир і там уже чвіркнув запальничкою біля кінчика ліцензійної сигарети. А ще хтось у цей час у цій же вбиральні використовує кабінку за її прямим призначенням. А ще хтось у буфеті жадібно оральним способом знищує піцу. Бо дома не встиг поснідати. Бо цілий ранок піклувався і думав про народ. Про нас, убогих.
Тобто, все згідно регламенту і як завжди. Ранкове засідання триває. Обговорення закінчили. Голосування призначили звичайно ж на четвер. Приступили до різного. Аж тут лідер фракції ОПиЗиЖи просить у Разумкова дозволу ввести до зали для презентації депутатському корпусу з наступним прийняттям присяги нового депутата від своєї фракційної групи.
Разумков погоджується. Бо ж регламент йому не погодитись не дозволяє. І в зал заходить… Оксана Марченко. Вся ось така. Ну така. У своїй робочій спецівці. Наче просто зі сцени концертного шоу. Все на місці. Макіяж, манікюр, педикюр, яскраво-червона концертна сукня довжиною об підлогу грайливо обтягує її талію та стегна. В платті оголена спина, спереду традиційне декольте, а збоку розріз від підлоги і в акурат до зони бікіні.
Спікер жестом пропонує новоприбулій пройти через залу до трибуни. А поки Марченко долає дорогу, давайте уявимо собі реакцію присутніх у залі. Зробимо це по фракціях. Я вам буду говорити, а ви намагайтесь все це бачити у Вашій уяві. Згода? Значить, по фракціях.
Група Йулії Володимирівни заціпеніла в німій сцені і в різних позах. Як у «Ревізорі» Гоголя. Встигнувши лише широко відкрити очі та роти. Дістаючи нижніми щелепами до кнопок для голосування. Сама ж їх лідер спочатку встала і силкувалась повністю розігнутись, та так і зупинилась напіврозігнута. Чи перемкнуло їй спину, начебто надійно відрегульовану німецькими лікарями-ремонтниками із «Шаріте? При цьому гарячково намагалась одягти на вуха дужки окулярів. Очевидно щоб краще побачити потенційну ОПЗЖ-истку. Окуляри не одягались. Бо були перевернуті догори дригом. Тобто дужками вгору.
Фракція ЄС на чолі з сивочолим теж не подавала жодних ознак життя. Ба, ні. Життя там ще теплилось. В Ірині Геращенко. У неї конвульсивно й дрібненько тряслась розділена над лобом навпіл білява стрижка-боб. Тряслась одночасно з сережками і нижньою щелепою. А з її таврованих глибокою печаллю вуст чувся тихенький плач. Перемішаний навпіл із цокотінням зубів (чи імплантів). Решта членів названої фракції були непорушні. Вони лиш бовваніли, як скіфські баби.
Рухаємось далі. Разом з Марченко. «Замайбутня» братва Коломойського, на відміну від ЄС-ників, вела себе жваво. Вони крадькома розпитували сусідів з ОПиЗи, замість кого йде в Парламент Медведчучка. ЗиЖи не відповідали. Затягували паузу. Потім, мовляв усе взнаєте.
А тепер давайте від фракцій перейдемо до прослідковування можливої поведінки окремих неповторно-харизматичних індивідуумів.
Ілля Кива. Жадібно впершись очима у «внєшній від» потенційної однопартійниці, за звичкою по лікті запустив руки в кишені штанів та якось знесилено і голосно ремигав у виключений (на щастя) індивідуальний мікрофон.
Богдан Яременко. Рвучко піднявся. Стояв, випнувши груди і, тримаючи праве вухо вище лівого. Виконував команду «Направо (чи наліво) рівняйсь!» Густа його шевелюра паралельно з сивіючою бородою розправилась наче дріт або голки на їжаку. А з грудей його після кількох сексуальних стогонів нарешті радісно вирвалось: « Божже! Яка красива !!! Хоссспаді !!! Так це ж до нас у Парламент !! Та й до кінця ж каденції !!!
Ну та добре. Залишимо Б. Яременка в піднесено-радісному стані, бо Марченко-Медведчучка вже біля місць локації Слуг народу. Цю дистанцію претендентка на мандат також пройшла майже успішно. Бо лише один навісний плювок із трьох, здійснених з свого робочого місця народною служницею Галькою Третьяковою потрапив у ціль. А саме в нижній сектор оголеної спини, якраз там, де спина вже закінчується і починається червона сукня. А решта все без ЧП. Без травм і пошкоджень.
Ось і трибуна. Після традиційного депутатського «допиту», на якому ми свідомо не зупиняємо увагу, рівним мелодійним і професійно поставленим голосом були сказані претенденткою слова Присяги. Таким чином депутатство Медведчукової половини було узаконено. А зразу ж після цього……. а зразу ж після цього заспівав Рабинович. Замість привітань. Перший куплет пісні «Вставай, страна огромная». Співав упоперек мелодії, але натхненно і голосно. Баритоном із переходом на фальцет. Приспів дружно підхопили ОПЗЖ-сти. Хто сидячи, хто стоячи і розмахуючи картками та мандатами. Мандати були депутатські. А картки різні. Банківські, кредитні і ті, що для голосування. Пісня клекотала і ревла, як активний вулкан. Ніщо не ладно було зупинити її широкого наступу. Ні спікер, ні жалюгідні протести інших фракцій.
А ось кінець другого куплету цього пісноспіву співпав з якимось тріском, шо почав трясти і рушити стелю. Всі, як один, підвели очі вгору. А там….. Купол будівлі Парламенту раптово почав поволеньки рухатись в бік виходу з Сесійної Зали. Тріск посилювався. На голови всіх без розбору, незалежно від фракційної приналежності, сипалась штукатурка . Після кількасекундного ступору всі присутні в Залі інтерактивно кинулись до виходів. До основного та аварійних. Евакуація відбулась майже у штатному режимі. На щастя. Бо часу вистачило з надлишком. Купол повз повільно. По-пластунськи.
Лише Шуфричу вже при дверях хтось важкий (можливо Стефанчук) наступив ногою спочатку на краватку, а потім ще й пройшовся черевиками по обох вухах. Та ще Галочка Третьякова, орудуючи бюстом і ліктями, спіткнулась і спочатку розтовкла свої імпортні окуляри об потилицю Арахамії. А в наступну мить, втративши рівновагу від чийогось заднього поштовху, боляче ой до крові обідрала собі лоба об щоку того ж таки Давида.
Більше ніяких жертв. Усі цілі. Ну, хіба що вже на вулиці Іванна Климпуш-Цинцадзе з величезним подивом свою улюблену нашийну хустину побачила одягнутою у вигляді бандани на лисині Вадима Зіновійовича Рабиновича. Який все ще по інерції намагався доспівати на вулиці те, що було ним розпочато в залі.
А купол продовжував свій прямолінійний і рівномірний рух. Без прискорення. І в бік головного фасаду. Ламаючи покрівлю, як колись атомний криголам «Ленін» арктичний лід.
***
Дочитавши цей «есей» до його останнього слова «лід», дехто обов’язково спитає: «Це що за маячня? І навіщо писати про те, чого не було?» Відповім.
По-перше. А хіба не маячню нам уже добрий десяток років показують по «ящику». У мультяшно-лялькових коміксах під загальною назвою про якусь там Русь? А всілякі Квартали та Ліги з переповненими залами? А склад нашого депутатського корпусу не маячня? Не маячня, ні? А що це?
По-друге. Я написав про те, чого не було саме для того, щоб його і не було.
З повагою до всіх і до кожного з Вас , автор.
28.10.2020 р.
