Минали дні, а абрикоси наливалися усе більше і все смачніше пахнув Львів. Ми зі Стефкою тепер бачилися ледь не щодень під тою крислатою абрикосою, де здибалися вперше. Вже тепер, коли я щораз приносив їй яку книгу, вона не була до мене така прискіплива та сердита, як спершу. Натомість, вона багато сміялася, дивилася на небо та, як наче ті абрикоси над нашими головами, що раз по раз падали на землю і розхлюпувалися по ній своєю солодкавістю, наливалася сонцем. Іноді мені здавалося, що Стефка пахне більш абрикосово, ніж самі ці маленькі сонця, що світилися під небом, хоч не так яскраво, як її власні плечі. Її шкіра на сонці здавалася оксамитовою і я навіть іноді бачив як теплий літній вітерець оминав її, не бувши вартим того, щоб навіть не торкнутися – ледь зачепити її.
Я помітив, що Стефці більше до вподоби поезія, ніж проза, а тому носив їй усі вуйкові книжки з віршами, які тільки міг знайти. Вона читала збірку, без різниці од її розміру, ледь не за вечір і я все боявся, що потрібні мені книжки скоро скінчаться. Ба більше, я навіть почав наперед підшукувати збірки у книжкових магазинах. Думка про завершення нашого спілкування викликала у мене почуття паніки, але я розумів, що це беззастережно застане мене одного дня тут, посеред Львову. Можливо, навіть під цьою крислатою абрикосою, де вона зараз сміється до мене, а я напиваюся її внутрішнім світлом і затишком, який вона створює в мені. Вона тоді буде у весільній сукні і йтиме вона не за мене. Здавалося б, чого мене це мало переймати? А втім таки переймало, бо щось невидиме змушувало мене шукати для неї нові збірки і вчити напам’ять вірші, щоб вона потім мені посміхалася.
За днями бігли мої роздуми, а Стефка дивувала мене далі. Якось я знайшов її у глибокій задумі. Вона сиділа на нашій лаві під абрикосою і дивилася високо у небо, звівши брівки.
- Вітаю пані та її задуму, що робить її до неймовірности загадковою у абрикосовому промінні сонця. – Привітався я і сів поруч.
- Маю сміливість припустити, що так поетично Ви вітаєте усіх панянок. – Відрізала вона, навіть не глянувши у мій бік.
- Лише тих, яким небо нашіптує мене шпетити. – Запевнив я Стефцю.
Вона посміхнулася, але на мене не поглянула, щоб я не знав, що не сердиться.
- То чи повідомить мені пані, про що їй мріється, коли я дам їй нову збірку на прочитання?
Стефка подивилася на мене з-за лівого плеча і небо її очей, здавалося, розлилося тими небесами, що над нами, прямісінько мені у душу.
- Бачте, яке небо чисте та безмежне? – Запитала вона мене.
- Бачу. – Відповів я без тіні сумніву.
- От би так з людськими душами…
Іншого разу, повертаючи мені книгу, вона говорила про чоловіків та жінок:
- Чоловік-побут. Чоловік-обіцянка. Чоловік-ліжко. Чоловік-мовчання. Чоловік-свято. Чоловік-кохання. Чоловік-зрада. Чоловік-гроші. Жінка-затишок. Жінка-безлад. Жінка-розум. Жінка-чутки. Жінка-сльози. Жінка-сміх. Жінка-побут. Жінка-зрада. Жінка-свято. Жінка-хвороба. Чоловік-чоловік. Жінка-жінка. Чоловік-жінка. Жінка-чоловік. І, чогось, люди не припускають, що, скажімо, жінка-побут може виявитися жінкою-святом, коли має відповідний на те настрій; а чоловік-кохання може виявитися чоловіком-зрадою, до прикладу. А чи, скажімо, Чоловік-мовчання, може насправді бути Чоловік-гроші, кохання, обіцянка, зрада і те ж мовчання водночас. Жінка-затишок може бути Жінкою-святом, безладом, коханням, розумом, зрадою і тим же затишком водночас. А коли люди таке і припускають, то все одно продовжують називати якого чоловіка Чоловіком-упевненістю чи яку жінку Жінкою-сонцем, бо вони здатні надавати перевагу лише одній якості, над усіма, що бачили. І тоді з того випливає, що для Вас я, скажімо, буду Жінка-література чи Жінка-абрикоса, а для когось Жінка-вереда чи Жінка-розум, хоч для батьків лишатимуся Жінкою-дитиною, а для себе Жінкою-беззахисністю, літературою, упертістю, вередою, недосвідченістю, коханням і сонцем? Як же, людська багатогранносте, я можу тебе розгледіти одразу, коли я така ж сліпа, як усі ці Чоловіки- та Жінки-зради, побут, обіцянки, кохання, бідність, розум…?
Подібні її словесні витівки змушували мене думати про речі, яких би я самостійно не здибав у своїй свідомості. У такі моменти одкровенностей вона здавалася мені розумнішою за будь-кого, але ці мої уявлення вона руйнувала одразу ж як вони виникали. У той же день вона могла говорити усілякі нісенітниці і тоді я думав, що вона ще геть маленька і не має ні найменшої краплини уяви про доросле життя. Так вона стверджувала, що кохання для шлюбу не є обов’язковим. Говорила, що як одружиться, буде лише день у день читати книжки, упиватися літературою, бо нічого ліпшого за поезію їй у світі нема. Говорила про Варшаву і цукорки, аніраз не згадавши Романа. Любила наді мною кепкувати. Іноді, коли якась подія із книги була їй незрозумілою, вона питально здіймала до мене свої очі і я тоді, наче своїй донечці, усе пояснював. Я від того відчував себе не на 8 років од неї старшим, яким насправді був, а на усі 50. Ввижався собі наймудрішим старцем, бо щораз, як давав їй якесь пояснення чи пораду, вона геть беззахисно, геть по-наївному пила кожне моє слово і з кожнісіньким ковтком найменшої морфеми, що вилітала з моїх вуст, вона все більше ставала моя, бо тоді не помічала нічого, крім руху моїх очей і звуку мого голосу. Її очі широко розплющувалися, малесенькі дитячі губки злегка піджималися і я бачив як вона зачаровано мене слухає. Її упевненість тоді ховалася кудись за пазуху її сукні, а сама вона починала нагадувати 5-ти річну дівчинку, яку тато чомусь навчає. Я тоді відчував у своїх руках повну владу над нею. У такі моменти Стефка зі мною не сварилася. Сердилася лише тоді, як я гостро заперечував якусь її думку чи, скажімо, діяв напротивагу її проханням. Вона була експресивна. Варто було згадати про щось для неї далеке (про якісь приладдя для різьби по дереву чи автора, про якого вона ще не чула), як її усмішка у ту ж секунду зникала і вона знову питально вдивлялася у мої очі, щоб пити мій голос. Варто було не погодитися на її умови, як спокій покидав її обличчя і вона зводила брівки, стискала калинові усточка і тупцяла дрібненькою ніжкою, а за кілька секунд вже знову сміялася і безтурботно жувала абрикосу.
Вона таки ще була дитина.
ID:
945950
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 25.04.2022 09:35:44
© дата внесення змiн: 25.04.2022 09:35:44
автор: Prosto Vilna
Вкажіть причину вашої скарги
|
влучно
