Мазуренко І. В.
Дякую очима і не хочу,
Щоб бачили, як помираю
Під цим проклятим дощем.
Немов підстрелена птаха
На краю небесного даху,
Ступаючи уперед з зав’язаними
Назавжди, у прірву,
Падаючи у підсвідоме,
Ламаючи ніжні крила й
Обмацане кулями тіло вщент
На котурнах чиєїсь сваволі.
Дякую очима не в змозі сказати слів,
Знизуючи, ні, не плечима, а лише
Обрубками, що нагадували колись крила,
Лягаю спати до дерев’яного футляру
З пурпуровою оббивкою...
Це все, що було треба
Їхній сценічній виставі...
Увесь цей час...
Вирок винесено, зачинено браму...
Грюкітом важчелезних, немов вічність, цвяхів...
Готуючи свій власний Колізей у клітці,
Де вже чекає хижий звір тебе до страти,
Лишаючи людину, людяне до сплати,
Благаєш долю лиш востаннє -
Скоріш дзвони дзвонар «Зі святими упокої»,
Щоб не дістались їм ці безтілесні муки...
21.10.2015