Я тихо кричу, але голосно плачу,
Гучніше за сльози тільки мій монолог,
Коли я мовчу й сію сумнівне поле
На завтрашній день, коли бігтиму в льох.
Набридло ховатись від звуку плити,
Кричати від нічного вітру,
Прощатись з життям від крапель води,
Бо життя змінило палітру.
Я в сірих тонах мрію про діалог,
Живий, без клацання клави,
Без обговорення про власний ФОГ,
Без плану втечі в Олаву.
Лише бути б вдома, у власному ліжку,
Ділити буденність з тобою,
Говорить про майбутнє з насмішкою,
Не знаючи слова «зброя».
Чи міг ти подумати, що в укритті
Ти спатимеш дні й ночі,
Що не отримаєш ненькі листи,
Бо тікала у світ поза очі.
Чи міг уявити, що бункер — то тил,
Що валіза — то вічна подушка,
Що серед купи братських могил
Ти ховатимеш дитинства подружку?
Чи міг уявити, що чортів сусід
Не знає законів моралі?
Бо він нищив все з татарських часів
До сьогоднішних хвилин «Азовсталі».
Немає хороших російських людей,
Хороших розстріляли за «вади»,
Краще буть в полоні національних ідей,
Ніж рабом тоталітарної влади.
