«… В країні, де зацвів Едем очей…»
(Франческо Петрарка)
Чорний камінь
На шляху кинув
Одинак, що не лишає слідів
І не бачить себе у дзеркалі.
На шляху, що заріс рудими кущами,
Що дозріли синіми ягодами
Вчора.
Весь небосхил
Фіалковий, оксамитовий, як мої спогади
Про країну загірну забутих віршів
Запломенів загравою сонцеслів
Цього вечора –
Вечора пророцтв,
Що почали збуватися.
Пророцтв, що були записані
У спаленій книзі пергаментній,
Книзі, яку споконвіку було заборонено
Читати чи навіть бачити
Неписьменним пастухам-козопасам
Книзі, яка написана бузиновою чорнотою
Ще тоді,
Коли люди бачили сни
Неймовірні.
Крізь бескиди журби
Йду слідом за журавлем
В ущелину осінніх днів,
Де ніхто не назве мене свідком
Вільного вітру.
...сумно якось, але романтично...особливо сподобалось про "країну забутих віршів" (чомусь пригадалося дитинство) і про "заборонену книгу" для "козопасів" - тут згадалося про тутешніх мешканців, які українську на дух не переварюють...з того й і сумно...
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, друже, за відгук! Радий Вас знову чути, читати і бачити! Ми є! А це вже не иби що.... Я сам родом зі Сніжного.
Пане Артуре, читаю Вас з далекого 2014 року, коли лише відкрила для себе самвидав в інеті. Тоді вважала Вас неперевершеним верлібристом з неймовірними метафорами, так само вважаю і тепер. Тож справді маю за честь бути шанувальницею Вашої творчості
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такі слова! Приємно, що в мене є такіф читачі і друзі...