Просто зніміли слова, просто застрягли у горлі,
Мені би кричати сповна, натомість спустошені ноти,
Мені би весь біль на папір, а він, мов загуслії тромби,
Не ллється, лиш краплями чорної злості в’їдається в стомлений ритм.
І де ті слова, щоб сказати про все, що в душі,
Чи може душа оніміла від частого болю і смутку,
Від втрати, такої болючої, що лиш зрівняти із трунком
Отруєним смертю, спустошенням і непотрібним самотнім життям.
Та все ж таки я, намагаюсь іти по життю,
Спіткаючись, правда, і гублячись в напрямках руху...
Бо сонце, як завжди, встає після ночі. І смутку
Немає в молитві до Бога, бо в ньому розрада моя.
