Життя своє я не віддам,
я починаю лиш любити,
скажу лише я вам,
це було тяжко пережити.
Від холоду тремтіли руки,
розбите серце завмира,
такі важкі дитячі муки,
немає мами, навколо темно, я одна.
Ти біг збиваючи всі ноги,
молив, просив не залишать,
а плачучи ковтав солоні сльози,
від горя захотілося кричать.
Чомусь не видно було світла,
ніщо не майоріло на шляху,
вона нібито була бездітна,
чому вона зробила так?! я в тями не візьму…
Збивались ніжки в кров нещадно,
поки шукала мамину любов,
блукала в холоді дорогою безладно,
й ніхто мене там так і не знайшов.
Через літа дивитись сумно,
на страшний сон в дитячій голові,
як обернешся, то стане дурно,
думки полонять важкістю чумні.
Для чого жити, коли всередині лиш пустота?
й чи зможе ще колись любити,
покинута малесенька душа?
Можливо, лиш віра є твоїм спасінням,
а страх загинуть в небутті,
сотворить з муки лиш видіння,
знайдеш опору ти в житті,
відкриєш двері в новий простір,
захочеш дихати бажанням знов,
і скинеш з себе груду млості,
для того щоб відчути цю любов.
вельми дякую!
