Вийшла в поле, споглядаю, сонце сідає.
Теплий вітерець за плечі обіймає.
Десь далеко чути кумасю в болоті,
Кажуть розбирається в погоді.
Тихий вечір. На душі моїй спокій.
Немов казка оповила землю.
І вирує в серці моїм безліч мрій.
І співать чомусь охота та не смію.
Я боюсь порушить цю казкову мить.
Боюся злякать пташку загадкову.
Ту, пташку, що мрією звуть,
А з нею ще й ту, що спогади приносить.
Тихо в полі. Лишень хліби вітер гойдає.
Спить село, сни казкові споглядає.
А душа моя летить десь за небокрай
Не зупиняється й на мить, волю їй дай.
Валентина Онищук
