чомусь саме восени мені тебе найбільше не вистачає,
коли сам Бог погрожує відправити мене до божевільні;
коли втомлена душа нудьгує перед розлитим фіточаєм;
мені б гіркої кави, щоб без цукру та без домішок ванільних!
чомусь саме восени найбільше пишуться вІрші про високе
або про щось таке меланхолійне і до низькості гріховне.
ще не хочеться нового дві тисячі ...бісового року,
мені б на мить в тумані листопадовім забутися на повну!
чомусь саме восени даю собі найтвердішу обіцянку
життя почати з чистого папера чи з кленового листочка,
але вірити в мету - немов блідої наїстися поганки,
ти всюди: в думах, в тілі, рве й ламає, більш нічого я не хочу!
чомусь саме восени здаюсь в полон сентиментам, ностальгії,
коли горить природа кольорами недоторканого щастя.
мені прикро, що тепер вже інші, загублені та злі ми,
не буде як раніше, виживання поділило нас на масті!
чомусь саме восени я маю право ненавидіти літо,
воно завжди однакове та сіре (ну для мене особисто),
але зараз я нарешті можу плакать, сміятись, шаленіти,
одне не можу - це тебе, далекий незнайомцю, розлюбити.
чомусь саме восени стає дощ цілющо-необхідним,
коли ні сил, ні сенсу не залишилось очікувати дива,
і я слухаю його, я з ним базікаю, наче з кимось рідним,
якщо ти з нею вранці вже на "ти", то це моя альтернатива.
чомусь саме восени мені хронічно тебе не вистачає,
коли весна погрожує відправити мене на смертну кару,
коли перед сном собі цілком твереза наспівую: "звичайно"...
усе іде, як маю йти, тому й осінь одягнена у траур!
14.11.2018
Найсумніше те, що цей вірш було написано чотири роки тому, всі ті почуття, переживання і проблеми сприймаються зараз по іншому, вони ніщо у порівняні з тим, що ми маємо зараз. А ту фразу я часто повторювала до цього року, не цінуючи, те, що маю дякую, що прочитали Мирного Вам неба!
Якраз сьогодні те саме говорила... 
дякую, що прочитали 
