|
На вулиці вже вечоріло. А біля невтомної, все квапливої ріки, що "поселилася" ще з давніх-давен на краєчку
парку, зібралося багато молоді. Заслухані древніми розповідями своїх предків, на рахунок традицій та дрібних
чаро діянь на Івана Купала, ті й собі продовжували звичай. Шукаючи чар-зілля та кидаючи виплетені із квіток
віночки на воду. Бо ж якщо квітучий цей "кораблик" пуститься в одну ходу за течією й загубиться в очах дівочих,
тоді й суджений насниться чи можливо і появиться. Та для Ромашки це вперше. Вона завжди сестер своїх просила
про те, щоб взяли із собою, але ті просьби були марними...
- «А цього разу і я віночок плестиму!» - переповняли емоції Ромашку. – «Доросла вже врешті-решт!» - хвалилася бабусі
дівчина. Й надівши вишиту маминими руками сорочку, покрутилась перед дзеркалом у різні боки та й побігла з
сестрами взнавати свою долю.
І тільки сонечко сховалось, а тим часом галявину біля берізок, немов встелили вишиванки, одна краща іншої.
- «Еее... Не розганяйтесь так! Лишіть й мені квіток!» - всміхаючись про себе думала Рома.
Й охайно виплівши свої віночки, стала вона біля води та й почала відправляти ті по течії. З вказівкою, яку
ще десь пів року тому сама придумала.
- «Ти пливи-пливи віночку та не зупиняйся ні на одному куточку. Загубися ти швиденько в далині та пришли від
милого щасливу звісточку мені». А наплела задоволена Ромашка всіх аж 5-ть. Й "прощаючись" з останнім найбільшим
віночком враз помітила, якусь доволі дивну пляшку, що доволі відчайдушно билася до берега. Що наче прибула з
якоюсь місією до причалу, але дрімучі матроси все ніяк не могли пустити якоря на дно.
- «Хммм... Я не любитель колекціонування пляшок, але цю б взяла», - присівши милувалась "не інкубаторною" зовсім
пляшкою дівчина. Й закинувши свою "косу" назад тихо подумала в голос:
- «Ну я, мабуть, і на трохи відстала від сучасності. Тепер напевне в кожнім місці для відпочинку, де продають
спиртні напої є такі пляшки. А цю мають якась багата компанія кинула у воду. Та не знала, що на Івана Купала
потрібно кидати віночки», - пояснювала сама собі вона. Але раптом вкусивши себе за губи додала:
- «Що, може й ні!»
І по легенько, щоб ніхто не бачив та не напридумував зайвих неправдивих пліток, витягла ту пляшку та й обмотавши
її віночком побігла до стадіону. А то якщо роздивлятись її тут, то ще не так зрозуміють. А подумають, що вона
якась жебрачка, збирає пляшки та розносить якісь інфекції...
І вмістившись на підтрибунному кріслі, де зазвичай сидить тренер футболістів, Рома вже без поспіху роздивлялась
на цю пляшку. А вона і справді була нестандартна світовим критеріям. Бо ж верхня частина була виготовленою зі
скла, і то такого якогось що, неначе хамелеон переливалось. Й до сонця нею можна одночасно з 10-ток "зайчиків"
пустити. Ну а нижня частина була дерев'яною, причому запах линув наче від конвалії...
- «Невже у тій місцевості звідки родом моя знахідка росте не квітка, а якийсь кущ чи дерево!?» - притуливши до носа
цю пляшку, подумки припускала дівчина. Та й "приплела" ще один варіант сюди, що можливо це піратів. А через
кілька хвилин ще й отаке:
- «А можливо це один з небагатьох залишків з часів Титаніка? Ну точно Джину там нема, чи золотої рибки!» - жартувала Рома.
Й стиснула корок у свій кулак та й давай тягнути того вверх. Але непоступливий пляшковий
"капелюшок" здаватися так просто наміру не мав. Не рушився, ані трішки...
- «Хммм... Та ти, наче приварениййй!!!» - промовляла до пляшки, аж зачервонівшись дівчина. Й здавалось, що ці
старання Роми ні до чого не призведуть. Та час закоркував її назавжди. Але впертість дівчини понад усе хотіла
перемогти з впертістю головного убору пляшки. І з невеликою охотою корок таки здався. Та коли зрушився від свого
дрімотного сну, то аж заскреготів. Й під дзвінке професійне виконання хору горобців постав в усій красі у Ромині
руці.
- «Ой, що тут?» - зазирнула дівчина всередину пляшки та ще дальше зацікавилася пляшкою. А точніше тим же папірцем,
що чекав хтозна скільки... Щоби знову вибратись на волю.
- «Ааа... І чиїм очам він призначався? Ви часом не знаєте? "Співочі літачки"?» - загадково якось, не так, як завжди
зверталася до привітних горобців Ромашка. Бо ж трохи й мав своє місце і варіант один...
- «Ну нічого собііі! Ще не встигли й віночки швидкості нормальної набрати... Та й що й там набрати, навіть добре
намочитись в річці, як вже і залицяльник листа надіслав».
Й спустившись із сидіння, аж підстрибуючи, дівчина із радощами на обличчі вибігла на поле тай піднявши паличку
від тріснутого шару, яку ще добираючись сюди помітила, запхала у пляшку та й почала ту записку витягати. Й
на відміну від корка, з папірцем проблем не виникло.
- «Ану, що тут? Зараз глянемо!» - з величезним задоволенням розкручувала папірця.
І глянувши на цю доволі непоганого автора "прозу" дівчина від побаченого лише зітхнула... Тому що не знайшла
жодної знайомої для себе букви.
- «Ну от, дізналась називається», - розглядаючи незнайомі літери, що таки вже довгенько вмостились на новенькому, але
пожовклому папері. Зараз такого і ніде не випускають. Проте вже після побаченого Ромашці геть перехотілось
фантазувати зі своїми мріями й припущеннями. Бо ж вже намріялась. Та хай там як, але це ще більше дров підкинуло
у вогнище цікавості Ромашки. Й не тратячи ані хвилини, дорогою зі стадіону, шукала ідеї хто б поміг у цьому
ділі. - "Самій не справитись то точно"!
- «Ще й Інтернет все ніяк не проведуть!»
Та твердо вирішивши, що незапланований візит до Отця Антоніо буде найкращим варіантом. Рома без вагань подалася до
нього. З надією, що Отцю з подібним приходилось якщо й не раз, а то й по кілька зустрічатись.
- «Слава Ісусу Христу!» - чемно привіталась володарка засекреченої знахідки. Та й все до дрібничок розповіла те як
було. Адже, що ж саме там, цікавило з кожною хвилиною все більше і більше Рому. А тепер не тільки і її.
- «Ну дитино», - візвався Отець Антоніо, - «якщо на те Божа воля, зараз все розкриємо, що за записи такі на цьому
аркуші». Й взявши свою лупу і товсту сіруватого відтінку книгу Древньосвященства, таємниця цього напису була
розкритою і перекладеною.
"Слава Ісусу Христу! Народ Божий! Цього дня мій найкращий день на цій Святій землі, бо Господь сам явився мені
та сказав:
- «Це правда, Я воскрес! Я був простим рибалкою, нічим не відрізнявся від інших. Але коли за кілька своїми
руками виготовлених невеличких кораблів, один пан покликав мене до себе на роботу. Моє життя зазнало добрих
змін. Проте багатство змінило і мене.
А упродовж життя Месії, він половину з нього був моїм учителем. Я в нього вчився, слухав його проповіді разом
з іншими учнями, й життя не було таким турботливим і попри те, що жилось у бідності. Завжди вистачало
їжі... Моя сім'я кожен день при цій роботі в Пана, могла собі купляти все на вибір. Одяг, взуття, прикраси...
Але чомусь не робила цього. І через це в нас з жінкою частішали все сварки. Думав гроші добра річ. Та все
більше вони цікавили мене, і зацікавили так, що вже перестав приходити слухати проповіді до Вчителя. Бо
багатство заставило зневіритись та легковажити поступками та своїм єством... Втратив дружину, дітей...
Перебрався жити до пана і думав й надалі, що Ісус не є Месією. Ще й інших насторожував, що це прости Господи,
Чародійник, який сіє оману у серця. І так тривало допоки проходячи на ринку не почув від одного бородатого
Проходимця, що: "Майбутній світ зневіриться, багато хто відвернеться від Христа. А він життя без скупості віддав
за наш теперішній й майбутній рід!"
Почувши це, я розкаявся, і не зваживши на свою шану перед народом, скликав усіх на площу і заплакав зі словами:
- Господь Ісус, єдиний Бог! Нехай возвеличить кожна душа його!
Й після цього виступу, прогнозовано втратив роботу... Проте повернув свою віру та сім'ю. Але на другий день я
власними руками зробив з дорогого в наш час матеріалу пляшку, та й кинув туди папірець, щоб той хто найде це
послання передав всім. Щоби не зневірювались та не повторяли моєї помилки. Спаситель Наш, не вигадка. Не знаю
чи хоч одним оком зможу поглянути на цей теперішній світ, але сестри та брати мої, йдіть за Ісусом завжди! Тому
що дорога з Вчителем - дорога вічна!
Хрестовий учень...
- «Ось такі справи…» - Сидячи на галявині обняла руками свої ноги дівчина, зачервонілась від сорому. - «А якби переді мною зараз стояв Господь.
Що б я йому сказала?!» Правду каже отець що такі речі є язичницькими і нічого спільного із Богом не мають… Більше того, вони напряму
забороняються в Біблії. І, що Різдво Івана Хрестителя, слід святкувати по-християнськи: «Це участь у Богослужінні». А ніякі містичні сенси Богу
нашому не до вподоби…
Схопилась на босії ноги Рома й намагалась побачити чи ще могла б ті віночки витягти назад з води… Та їх уже не було видно… Вибачусь перед
дідусем, правий був, що на Івана потрібно в Церкву йти, бо Бог є правдомовець. Та все робить з любові до кожного з нас. …але тоді мені його
іншодумство було не цікаве…
Закумкали жабки, а Рома побігла до дому. Розповіла перед вечерею свій трафунок рідні, посповідалась, прийняла Святе Причастя
на вечірній Літургії. А по закінченні її з дозволу отця, прочитала того листа, й закликала: «Давайте усі, станемо Учнями Христа!» 10 квітня 2015 року
ID:
964601
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 03.11.2022 16:33:40
© дата внесення змiн: 03.11.2022 16:33:40
автор: Володимир Український
Вкажіть причину вашої скарги
|
мені сподобалося. пишіть ще. 
