*****
Як каменем мені на душу
Гірка печаль-журба ляга
Й здається, з місця вже не зрушу,
Лиша мене моя снага,
Її я не покину злючим.
Ні, я повік не відступлю,
А поглядом своїм палючим
Її умить я розтоплю,
Як сонця промені горючі
Розтоплюють холодний лід,
Щоб в серці почуття гнітючі
Спровадити навік услід;
Аби вони й не намагались
Наближуватись без кінця,
Щоб більш ніколи не вторгались
І в інші людські серця;
Аби вони в них не труїли
Приємні, світлі почуття,
Щоб сил з них «не пили» й «не їли»
Вони впродовж всього життя.
Хай тії вороги запеклі
Із серця назавжди піду́ть.
Нехай вони горять у пеклі.
Нехай скінчиться їхня путь.
Нехай з душі теж чимчикують.
Для них немає місця в ній.
Вони ж її лише руйнують,
Неначе буйний буревій.
Хай тільки світлі почування
І серце, й душу огорнуть.
Поки життя зоря остання
Не згасне, хай у них живуть.
Євген Ковальчук, 11. 11. 2019
