Коли щось в мене йде не так,
Коли біду я маю,
Стискаю я її в кулак
І вже не випускаю.
Її роздавлюю, чавлю,
Як дозволяє сила,
Без жалості та без жалю.
Хай як би не просила,
Щоб я на світ її пустив,
Щоб випустив на волю,
Та я б її не відпустив
Повік. Їй не дозволю,
Аби вона, неначе птах,
Із рук моїх злетіла
Ні наяву, ані в думках,
Хай як би не хотіла;
Бо знаю, як її я вмить
Все ж випущу на волю,
Вона негайно полетить,
Щоб нівечити долю
Тому, хто їй же на путі
Зустрінутись посміє,
Адже в його житті-бутті,
Мов зерня ті, посіє
Лиш цілу купу тих пригод,
Що повні страху, жаху,
Знегод, які без перешкод
Ведуть лише до краху.
Аби душа більш раз по раз
Біду не відчувала,
Біду я розчавлю ураз,
Щоб смерть її зглитала.
Євген Ковальчук, 11. 11. 2019
