*****
Сонце проміннячком грає.
Хмарки на небі пливуть.
В даль неозору лягає
Довга мого життя путь.
Піду я нею неспішно.
Може, я щастя знайду́
Й житиму з ним я утішно,
Доленьці злій на біду.
Може, на мене чекає
Щастя моє неземне,
Може, мене теж шукає,
Щоб обійняти мене,
Щоб обійняти, мов друга,
І залишитись навік,
Щоби душевна наруга
Більш не терзала повік;
Щоби із серця мойого
Скинути камінь важкий,
Щоби нарешті із нього
Вибрався смуток гіркий;
Щоби із нього забрався
Геть проклятущий той сум
І більш повік не пробрався
До почуттів і до дум.
Він їх лише безпощадно
Душить, неначе пітон,
Щоби вони безпорадно
Зда́лись йому у полон,
Щоби в полон йому зда́лись,
Раз і уже назавжди
Й навіть щоб не намагались
Вислизнуть з сітей біди;
Тої біди, що зухвало
Змієм на них все сичить,
Щоби не жити їм вдало,
Вдало повік їм не жить.
Ні, не бажаю нікому
Тої гіркої біди.
Хай вона вся йде додому
І замете всі сліди.
Хай їй настане навіки
Невідворотний кінець,
Щоб не пробралась повіки
До людських душ і сердець.
Щастя усім я бажаю,
Всім, а не тільки собі
І щоб йому кінця-краю
Видно не бỳло тобі.
Але його заслужити
Треба нам, щоби здобуть –
Гідно на світі цім жити,
Завжди порядними буть,
Щиро всім поміч надати,
В кого нужда – не обман,
Замість нічого не ждати.
Хай же віддячить талан.
Доля тоді посміхнеться
Й щастя вона справжнє дасть,
Серця твого доторкнеться,
Й зникне усяка напасть,
Зникне й ні сліду, ні духу
Більше вона не лиши́ть,
Щоби у серці розруху
Не спричиняла щомить;
Бо ж як хоч дрібка напасті
З серця не сміє піти,
То ув омріянім щасті
В мріях лиш житимеш ти.
Адже та дрібка дрібная
Лиха розпалить пожар
Так же, як іскра малая
Здійме враз вогнища жар.
Євген Ковальчук, 13. 11. 2019
