Жила-була дівчинка.
З самого дитинства їй не вистачало маминої любові. Що би дівчинка не робила, мама лише критикувала її та звинувачувала. Дочка старалася ще дужче, але мама критикувала ще сильніше.
І так відбувалося роками. Навіть коли дівчинка виросла та переїхала жити в іншу країну.
Вона допомагала мамі грошима. Допомагала вирішувати проблеми. Навіть своє особисте життя влаштувала так, щоб бути нещасливою, як мама. Щоб довести їй свою любов: "Дивись, мамо, я тебе так люблю, що стала такою ж, як ти, нещасливою!"
Коли на Батьківщині почалась війна, дочка забрала маму до себе, за кордон. Бо дуже хвилювалася за неї.
Але мама була всім незадоволена, тому, як завжди, все розкритикувала й повернулася назад.
Дівчинка дуже страждала через усе це. Навіть захворіла. Вона була готова на все, аби заслужити хоч трохи любові.
Але мама не могла дати їй любов. Вона виросла без батьків, не отримала батьківської любові, і не знала, як це - любити дітей. Просто її нікому було цьому навчити.
Їй нічого було дати доньці, бо у неї цього не було.
Приймати любов вона теж не вміла. Можливо, тому й критикувала замість подяки.
І можливо, тому й була нещасною в особистому житті. Бо коли не вмієш давати любов, навряд чи можеш зробити когось щасливим. А коли не вмієш її приймати, навряд чи зможеш сам бути щасливим.
А ще, можливо, мама й сама розуміла, що не вміє любити, але щоб не почуватися через це винною, винуватила у всьому дочку.
Одного разу дівчинка прочитала десь в Інтернеті: "Якщо любиш - відпусти".
"Що за дурниця?" - подумала вона і знов пішла заслуговувати те, чого немає.