А чому так багато пишуть про каву,
Ніби вона жінка,
А в деяких мовах
Це взагалі він.
Про її аромат, який ласкаво
Погладив пінку,
Що тиск підскочив,
У вухах дзвін.
Так само можна писати про інше -
Про спів птахів
Чи гомін міста,
Чи його тишу сонну зранку,
Про те, як диха в діжі тісто.
Про те, що часом нас розбудить
Старий дідусь з пучком петрушки.
Своїми грубими руками
Він заглядає ніби в душу.
Про те, як ми перелітали
В думках усі свої тривоги.
Про те, як ми перечіпались
Хоч і дивилися під ноги.
Про те як дивиться собака
На всіх прохожих крізь вікно.
Про те, як ти мене цілуєш,
Так солодко і так ... давно.
P.S. Чому так давно, а не зараз?
Р.S.2 Знаю я, що ви пишете про все, навіть про минуле обірваної павутинки між двома пожовклими листочками і про будні калюжі у дворі.
Але мені треба було привернути увагу до двох останніх рядків, бо часом ми пишему купу всього, щоб донести якусь одну єдину думку або навіть ціле життя живемо задля якогось моменту.
Пишеться про те, що надихає..і це різні дивовижні речі.. Але скажу в захист кави))
Вранці, коли прокидаюсь, ще сонна та зі скуйовдженим волосся – вже мрію про філіжанку запашної кави...ммм..
Це один з моментів за що я обожнюю ранок)
Все вірно, Світланко! Але якби поцілунки були безкінечними, то не були б солодкими.
І якби павутина не обривалась, то не була б ніжною, що зачіпає погляд, і калюжа здатна відбити у своєму дзеркалі поцілунок