Зачарована сопілка. Закоханй Чорт
Жив собі в одному великому лісі та й під скелястою горою, старий лисий чорт. Усіх й усе що було добре та світле на Землі він ненавидів та ні з ким не товаришував й зазвичай людям робив капості. Одне лише в Чорта й було з доброго, що чарівна сопілка. Ото бува сяде та й награє на ній.
А як грає, все враз навкруги змінюється: і сам Чортяка стає як чоловік та ще й гарний зовні, приємний у спілкуванні та до справ добрих схильний. Дії сопілки вистачає на день. Ото як зранку заграє бува чорт, то цілий день добрі справи робить.
А як вже година дванадцята настає ночі, то перетворюється знов у злого, вередливого рогатого розбишаку.
То люди, яких бува чорт, перебуваючи з виду як гарний господар чи то козак, заведе до себе у гості, то ті бідолахи, як побачать бува чорта у справжньому його виду, то аж вилиці з переляку у них вилазять!
Та й швидко кидаються навтіки – хто у двері ломиться(а вони ж бо чомусь у інший бік закривалися в чорта – майже так, як нині у сепермаркетах..), а хто й у вікна стрибає, а ті війкна стають схожі на колючі терни.
Отак! Добре, коли людина врешті до тями приходить. Та й то з переляку тривалий час ще й поранню блука лісом, горами а бувало що як дитина плаче.
Так було одного разу з одним попом, що ледь не втратив розум від побаченого Чорта та й дременув лісом а коли вгледів величезний дуб то швидко видерся на саму його верхівку. Так ото злякався, панотець страшно, що гедь забув що попи деревами не лазять!
А як до тями з першими півнями прийшлов священик, то мов пес завив на усесь ліс : « Ой.. ой..!Людоньки! Рятуйте! Спустіть мене з того клятого дерева! Чортяка мене сюди посадив! Ой Боже.. Боже!»
А чорт йому наздогін знай регоче та з гумором додає пісні:
Лисий чорт п’є водичку
Обіймає молодичку
Ще танцює..Гей..
На сопілці добре грає,
Ще й на коника сідає
Вороженків добре бє
А потім горілку п’є
Гей..
Ой, Заходьте, на гостину,
Ще скоштуєте полину!
Ой скуштуєте, добряче
Бо Чортяка - душу баче!
Ото так бува співа Чорт та й засне міцно до самого ранку. А гості його з переляку біжать собі лісом чи то як отой піп на дереві стогнуть.
А бували й страшні випадки – хто так біжить, що перечепиться де чи то й втопиться.
«Та то вже не чортяча справа рятувати дурнів!» - так міркував собі Бісяка та й далі робив свої чорні справи. А коли й добрі, як на сопілці заграє. Бо ж та сопілка як ми й казали раніше, була чарівною: з злого робила доброго. Отак!
Та от одного разу сталося диво з чортом. А яке –то ми далі розкажемо.
Прийшла на Україну весна, зійшли сніги та й чорт знову прокинувся від сну, який його оповивав зазвичай взимку.
-Ой.. добре б оце мені розважитися – сказав якось Чортяка , слухаючи співи пташок.
- А чого ж бо то й мені не заграти – згадав він про сопілку та й витяг її з старого дупла , де ховав зазвичай.
А як заграв тільки, то чарівна музика враз торкнулася зеленого листячка та й осяло його дивним світлом, а потім полетіла далі, аж до високої Чорної гори, що вивищувалася над яром, де жив чорт.
А звідти, з патшиним співом, музика вернулася до чортяки та й сяймом в очі йому впала . Та й враз сталося диво – чорт гойкнув і перетворився на гарного чоловіка.
А щоби від нього й чортом не тхнуло , одразу пішов купатися у водоспаді, що поруч спадав з гуркітом з гори.
- Ой .. і холодна ж вода сьогодні,аже пече.. аж пече! – заметушився Чортяка, стрибаючи у водоспад.
- Гей, водограйчику! Братику! Помий мене водою!
Щоби ще гарніший я був собою!
І тут водограй зареготав, вхопив чорта міцними руками та й почав добряче мити то спину йому натерає, то груди, то у обличчя плює. Лише хочче чортяка вилізти, але водограй не випускає.
«Ще помийся! – регоче.- А от.. обличчя диви, немите! А потилиця.. а шія.. а А хвіст? Хвіст..
- Та нема в мене вже хвоста! – репетує Чорт, дляпаючись по вогкому камінню. –Нема! Я ж бо козак нині а не чорт! Отак!
І Водограй, побачивши що то дійсно козака топить, враз відступив від чортяки та й лише здивовано вирячивши очі зачмокав губами, витягши їх у приязну усмішку, врешті промовив:
- Ого.. які дива бувають! Справді! Козак! То дівку обіймай! А від відьми – тікай.
-Та на чорта вони мені здалися, оті жінки- зареготав чортяка та й, вдягши на себе одяг козацький( який завчасно поцупив у січовиків), вирішив собі помандрувати у сусіднє село.
А було те село бідним -бідним аж у самий край. Бо ж годувало воно не когося, а самого короля. Уявіть собі короля прогодувати!
Та й не тільки, а й його чисельну челядь, що складалася аж з 350 відданих слуг та під служників та ще 50 писців, та ще 80 глашатих та й іншого без числа панства.
Мешкали у селі здебільше удовиці та їх діти , а чоловіки як не воювали за короля, як не погинули безвісті, то деся на заробітках побивалися.
Та попри того, були чи не були у родині чоловіки,за кожного мали віддавати податок королю і як дитина коли народжалася хлопчиком – то за малого платити вдіче більшги й податок у казну ніж за дівку.
Отакі правила були!
Та Чортяка про те й вухом не чув. Та й для чого ото Чортячому синові ті королі та їх дурні закони?
Але мав би наш Чорт знати, що потрапив у небезпеку.
Бо, як який чоловік у те село заходив , то те завжди королю першим докладали наглядачі королеві слуги, пикаті та пузаті.
І одразу того чоловіка саджали у місцеву буцегарню, аби він не псував своєю появою села та не дай Боже на став на захист місцевих жінок та їх слабких діточок.
ID:
988674
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.07.2023 22:18:30
© дата внесення змiн: 13.07.2023 22:18:30
автор: АНФІСА БУКРЕЄВА(СІРКО)
Вкажіть причину вашої скарги
|
