♤
колись я питалась в діда: "ну як одурити пастку?
ну як оминути снасті і долю усіх нажив?"
а він відмовляв: "послухай, ти радше в житті не панствуй,
затям нагострити вуха, сховати шипи й ножі.
навчись розчинятись в юрмах, пиляти крізь біль всі икла,
і в жарт обертати виклик, що кидає в личко люд.
якщо відсидітись вдасться, як іншим мільйонам звиклих —
то серце не стане дартсом й уникне шмагань жалю."
та вийшло якраз інакше, життя — боротьба і п'єса,
і треба, неначе месник, тримати для битв костюм.
а я прототипом жертви тонула в глибокім плесі,
і острахи силу жерли, кололи, немов остюк.
відтак я шукала трунку, жбурляла на призьбу карти,
не знала: чого, що варте, і як змайструвать броню.
"Відлюдник" казав, мов басом: "та вилізь з упряжки нартів,
і бідкатись, дівко, баста! прийми врешті суть свою!
як дика піратка в бурі: порушуй, твори закони,
не дай надламати корінь, топити себе в багні.
потреба? — показуй зуби, дратуй, наче з шерсті комір,
хай як тебе помста губить — обрубуй кинджалом гніт.
ти — відьма із зіллям смерті, розігруй життя кістками,
як инші наточать камінь — їм стане ся гра ребром.
для тебе вони масовка, бур'ян, що паплюжить рамень
і муляє зір, мов совки" — казали мені Таро.
я виросла, дідо, тільки сидіти в кущах не звикла,
заточую гострі икла, тримаю котел й ножі.
маленьке дівчисько зникло, я людям кидаю виклик
й рятую від них нажив.
