Ще у серпні, в нічній прохолоді
Я до ранку, бува, не засну,
Бо, неначе той в’язень свободу,
Починаю чекати весну.
І серпневі нічні зорепади,
Що дивлюсь на них ген сорок літ,
Не приносять, як завше, розради,
Не дають на питання одвіт…
Хоч попереду бабине літо
І далеко іще холоди,
Та весну мою вже пережито.
Далі – осінь, провісник біди.
Знаю я, що до самого скону
Вже нема у весну вороття:
Замете білим снігом на скронях,
Захолоне у грудях життя.
Та допоки ще серпень зоріє,
Спіють груші в садах край доріг,
Я в душі зігріваю надію,
Що весна знов прийде́ на поріг.
Що розтане під серцем крижина
І сльозою стече по щоці,
Що солодкою стане ожина,
Від морозу зігріта в руці.
Запульсує знов березень соком,
Квітень груші прикрасить в саду,
Дощ травневий сріблястим потоком
На отаву впаде молоду…
Б’ю чолом за серпанок зористий,
Сіль рясну на Чумацькім Шляху
І за пам’ять, що, ніби навмисно,
У весну повертає п’янку.
