Сорок років… Годинник внутрішній
На зворотній хід завело.
І ураз стало сірими буднями,
Те, що святом досі було.
Знаю: рівно до смерті вистачить
І здоров’я, й снаги, і сил…
В чому ж сенс життя свого визначить?
Що ж у Бога тоді просить?
Може, варто просити золота
І коштовностей повен міх?
Та не зможу купити молодість,
Уповільнити часу біг.
Тож насип, Господь, за потребою,
Ні багато, ні мало, а так,
Щоб моїм товариством гребувать
Не посмів ні багач, ні жебрак.
Може, варт на кохання ставити,
Всеньку душу наповнить ним вщерть?
Та не хочеться серце краяти
І сумління пускать шкереберть.
Так пошли мені, Боже, милістю
Від дружини вірну любов,
Щоб її зберегти зуміли ми,
Поки в жилах тектиме кров.
Рідним-близьким – здоров’я в старості,
Сил життєвих до сотні літ,
І наснаги без строку давності,
Щоб збагнуть незбагненний світ.
А все інше не має значення…
І, якщо вже на те пішло,
Я проситиму в Бога пробачення
За усе, що було й не було.
