Привіт, як справи?
Знаю, що не дуже..
А запитала, щоб розмову розпочать.
Ти згадуєш про нас?
Бо ж я щоночі..
І інколи так хочеться кричати,
Щоб зрізати під корінь
Увесь той біль старої втрати,
Яка на дні моїй душі вляглась,
Як клятий імператор
В імперії «покинутих відшиб».
І хочеться напитись до нестями..
Так, я повернутись у минуле б рада,
В той самий день,
І в ту весну,
В морозний березень.
Щоб більш з тобою не гуляти,
Щоб з тілом твоїм ближчою не стати.
Щоб не почати дурно посміхатись
І щоб не встигла я так закохатись.
Коли ж я долею ту зустріч прокляла,
Я чітко вперлася в трюїзм
Тепер я знаю:
Що дух сміливих протиріч
Надійно витісняє фаталізм.
Не вірю більше я у подій відноснісність, вдачу й випадковість
А, і звʼязок людей, як нас з тобою -
Він має термін і завЕршеність.
Нехай ти був мені всіх в сто разів ріднішим..
так все ж проходить.
І обіцянки ті найщиріші
Не мають сили тої на словах.
Та час вже звикнуть
До розчарувань,
Бо в будь-який момент зустріти може крах.
Нехай питань лишилося багато, а полумʼя чуттів в мені все ще горить.
Проте їх світло слабшає щоночі
Загасить це вже новий фаворит,
З яким серденько буде швидко битись знову,
З яким не згасне вічних почуттів вогонь.
Так,
справді,
я не проти закохатись знову,
Але я проти ще раз зустрітися з тобою.
Владислава Андрушенко
