Зяблик – птах маленький, любить ліс –
Світлий. Парк, садок він полюбляє.
Хоче, щоби мох, лишайник ріс.
Цим зелом гніздо він устеляє.
Зяблик – назва ця пішла за ним,
Бо він зябне, коли чує холод.
Прилітає ж ранньої весни,
Коли сніг подекуди навколо!
Не боїться, спів із горла рве,
Як мороз бурлить в природнім лоні.
У Європі чисельно живе.
Зябликових пар там – сто мільйонів.
Трохи менший він від горобця.
Але більш красивий, волелюбний.
Сяюче оперення в самця,
Особливо, у період шлюбний.
Синьо-сіра в нього голова.
Спинка ж – це коричневе з зеленим.
Груди й воло у дрозда (овва!)
Вкриті сірим та буро-червленим.
Крила – чорно-білі. Довгий хвіст.
Дзьоб міцний, бур’ян ним рве достоту.
До тринадцять сантиметрів – ріст
Пінькає, щебече в час польоту.
Самка менш привабна, та вона
Є в’юнка, літає без спочинку
За матеріалом для житла.
Довго зводить дім, не за годинку.
В нього до семи яєць кладе –
Голубі вони, блідо-зелені.
Зо два тижні гріє яйця, жде
Виходу із них маляток неня.
А годують їх удвох батьки.
Носять дітям у гніздо комашок
І пильнують, щоб чужі пташки
Не покрали їхніх милих пташок.
Сови й сойки радо вклали б їх,
Ну, а ще сороки і ворони.
Білки з’їли б зябленят усіх,
Як були б вони без охорони.
Дякуймо за те, що є цей птах,
Що дарує нам букет мелодій,
Що шкідливих знищують комах.
Бур’яни виполює в городі.
