На званному обіді, на бенкеті,
У поцілунках ручок “цьомчик-цьомчик”,
У білому жакеті йшов мужчина,
Хоч з вигляду, ще був безвусий хлопчик.
Юнак русявий із очима моря,
В незграбних рухах проявлялась сила.
А незнайомка, що з ним була поруч,
Немов промінням свічі погасила.
І заздрісні свічки-придворні дами,
Розплавилися воском у гримасах,
І собиралась ненависті маса,
І виривалась лють, що їх дусила.
Бомонд здригався в брудній поведінці,
В очах і в рухах ненависть кричала,
А злість накинулась шампанським із бокала,
Одним “шакалом” на волосся “львиці”.
Молекули повітря затремтіли,
Мовчання миті наштовхнулось в грань,
Наігранність цікавістю зникала,
Чекаючи розгублених ридань.
Та зуби тіла показали жало
Оголеного образа богині,
Так ніби перл хтось кинув межи свині,
Перед лампадою зникали чорні тіні.
Стояла заворожена злоба,
Роздавлена, розчавлена, розмита,
І всі криві, брехливі дзеркала,
Мов конфетті посипались на плити.
Краса жіноча – частка неземного,
Хто кинув на Землю печать твою -
Щматочок раю в пеклі Цьому,
Шматочок пекла в Тім раю.
Вражаюче 
