Зима минула, сніг зійшов.
Зявилась в світі квітка.
Її зовсім ніхто не рвав.
Прекрасна, як лебідка.
Минали дні, вона пишалась.
Що є на світі ось така.
Під теплим дощиком купалась.
І була пишна та легка.
Але якось вона збагнула.
Що одинока і сумна.
Що без кохання не існує.
Ніодная жива душа.
І день, і ніч думки шукала.
А би збагнуть, яка любов.
Можливо це була загадка.
І говорила знов, і знов.
Багато часу не минуло.
Як закохалася вона.
І її серце потонуло.
В обіймах таємниць і сна.
Кохала квітка та не знала.
Що не духовна то любов.
А лише гра, що потопала.
У морі почуттів, знов, знов.
І от зненацька все скінчилось.
Зірвали квітку чарівну.
Але чи ж варто так радіти.
Що залишив її одну.
І в певний час її страждання.
Вона збагнути не могла.
Чи справді то було кохання?
Чи лише казка чарівна.
Не знала куди сльози діти.
Бо вже минала ця весна.
І не страждає що вмирає.
Адже закохана була.
Хоч не взаємна та прекрасна.
Любов чарівна й весняна.
