В моїх зіницях небо плаче,
Відображається в очах.
В моїх зіницях сонце плаче,
Хоч неможливим є цей факт.
В моєму серці плачуть весни,
Бо у душі лише зима.
І місця їм немає все ще,
Там лиш дорога в забуття.
Сама, чужа, німа, сліпа.
Знову одна…Майже жива.
Кричати буду: Не твоя!
І шепіт слухати у снах.
Пестливо доторкнусь волосся,
В бездонній посмішці засну.
Зроблю усе, як повелося.
Зроблю усе і відпущу.
Ти станеш вільним, неосяжним.
Можливо, краще буде так.
Згадаєш швидко, що є щастя.
І посміхнешся без гримас.
Я ж все забуду, вмру опівніч.
Примарну дійсність відпустив,
Бо існування неможливе,
Бо все життя моє – це Ми,
Бо Я – все ж Я, а Ти – це Ти…..
