Зима уже скоро, а вечір стелить пухнасте ліжко у малознайомій місцині нашого міського парку. Людний, несподівано гучний простір ,раптом став прихистком тиші і меланхолії. Чи пізня осінь, чи рання весна – все одно .Парк стояв у слякоті, лиш час від часу виношував в собі то клопітких матусь з своїми потішними дітками, то закохані пари, які навіть в цій грязюці вбачали красу непорочної природи. Лишень влітку та взимку парк ставав якимось однозначним та зрозумілішим. Але по-справжньому до нього тягнуло лише птахів, інших же несло туди за своїми справами. Кого за роздумами, кого за хлопцями, кого за дівчатами, за відпочинком, за друзями та за ворогами, за коханками і за коханими, за спокоєм і за самотністю, за чистим повітрям чи сигаретним димом, в пошуках себе чи в спробах десь себе подіти... Парк дивився на це з висоти своїх багаторуких кленів, і йому проблеми проблемами зовсім не здавались. Він втомлено м’яв роки на своїх сухих макітрах і по-справжньому розмовляв лише з птахами, а ми мовчки вдихали запах його рудого мокрого волосся і нам хотілось плакати....Зима уже скоро...
