Вона помало йшла додому, перебираючи ногами по бетонних кольорових плитках. Було досить пізно, але достатньо світло для того, щоб помічати невеликі кажюлі, що були розкидані по тротуару, як клітинки на шахматній дошці. Їх перескакування надавало цій вечірній прогулянці більше азарту. Але після першої невдалої спроби перескочити одну з них і повного шуза води азарт розвіявся разом з теплим літнім вітром. Але прогулянка продовжувалась…
Вона поверталася від друзів, від ще однієї буденної прогулянки на свіжому повітрі. День минув передбачуванно швидко, сміх наче ламає всі уявлення про стійкість часу. Її переповнювали емоції, в яких домінували позитивні. Вона згадувала почуті нові анекдоти, дурні ситуації, в які і сама попала. Все таки, навіть якщо буденність є сірою, то сірий колір-це ж частина всієї яскравої палітри світу.
Вона вже дойшла до дороги і буквально за пару метрів був її будинок, і раптом вона пригадала один день із свого буденного життя. Це був уже не літній, а зимовий день. Їй було важко провести паралель між спогадами і реальністю, все ніби йшло одним потоком інформації. Вона чітко бачила, як вона, ще, мабуть, у років вісім, котить велику снігову кулю і намагається закинути її на іншу, ще більшу. До неї підходить якись хлопчик і помагає їй. Вона встигла побачити лише його очі, і він побіг кудись, підбираючи із землі сніг і роблячи з нього міцну сніжку. Вона не тільки це бачила, вона навіть частково відчула холод, який тримався тоді, і тепло від несказанного “Дякую”. Але картина швидко змінилась, тепер вона стояла серед зеленої трави, здалека виднілися образи красивих синіх гір, до яких можна було рукою дістати. Вона пригадала, що це був за день: це був червень, закінчення школи, така знаменна дата. Тоді, після всієї метушні, на прикінці місяця вона з друзями поїхала віддихати в гори. Це була перша така поїздка в її житті і вона не пригадає назви цього прекрасного місця, але суть не в цьому, суть в емоціях, яке воно викликає. Таке відчуття свободи може відчути тільки людина, яка вибралась із закупоренного міста. Вона закрила очі, і вдихнула повітря, але відчула не запах свіжої трави і гірських вітрів, а запах озону. Падав дощ. Вона бігла кудись, дощ закривав щільної завісою дорогу попереду. Але їй було байдуже, їй хотілось бігти. Бігти далеко і скоро, бігти від світу і від себе. Їй це важко вдавалось, сльози в очах нагадували про існування цієї ситуації, в якій вона зараз. Вона пригадала дорогу, яка вела її шлях в нікуди. Ця дорога розкидалась по вулиці, де знаходився її дім, але вона бігла в протилежну сторону від дому. Вона покинула його. Не назавжди, тимчасово, їй хотілось побути самій так сильно, як ніколи в житті. Вона знову закрила очі, щоб зупинити потік сліз, і звук дощу пропав. Його змінив далекий шум машин а сіре небо стало яскраво синім з невеликими безформними білими плямами. Вона сиділа на криші якогось великого будинку, уявляла себе птахом. На її плечал були чиїсь руки і хтось цілував її у волосся. Вона знала, хто це, але не могла пригадати. Вона подивилась вниз, побачила там багато метушні. Люди бігають один перед одним, машини випускають хмари сірого диму, різні крики, шуми, важко знайти щось особливе. Вона глянула в небо, а там не було нічого… Були лише білі плями, які плавали, як вершки, набираючи самих неймовірних форм. Там було тихо і світло, тому що там не було нічого. Лише сам простір являв собою всю красоту цієї картини. Хтось досі цілував її у волосся.
Вона відкрила очі і опинилась знову тут, на цій дорозі, біля свого дому. Вона усміхнулась, подивилась направо і почула дуже дзвінкий свист тормозіння колес і дві білі фари… На цей раз ніякої картини не було, не було спогадів…
Цінуйте життя, навіть якщо воно не цінує вас…
ID:
176065
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.03.2010 23:38:21
© дата внесення змiн: 07.03.2010 23:38:21
автор: Хермітрі
Вкажіть причину вашої скарги
|
