Я сьогодні побачила, як повільно стікають краплі дощу. Літнього дощу. Запаху кави грубого помелу і стиглих вишень свіжого світанкового дня. Сонце скотилося з-за великої білої пухнастої перини, і наче кинуло мені свій привіт своїм ясним промінчиком. Повітря, прозоро-чисте, просто тане на рум’яних вустах, коли я набираю кожен новий ковток ароматного літа. А цей дощик примушує воскресати мої думки, втомлені і важкі, такі чужі і незрозумілі цьому чудовому дню.
Тому я намагаюся їх загубити тут: серед бистрого потічка, високого блакитного неба, зелені струнких тополь і міцних дубів... Тут, де дихає моє дитинство, що прощається зі мною. Це наше останнє літо з ним, наші останні безтурботні канікули. Мені тривожно за нього, адже воно таке беззахисне, тендітне, та безтурботне і щасливе, покидає мене назавжди. І знову зустріти дитинство я зможу в інших дитячих оченятах, в яких воно мене буде ще не раз запитувати: „Ти пам’ятаєш цю ляльку? А ці саночки, на яких ти спускалась з цієї високої гірки? А своїх товаришів, з якими ви гралися у вчителів і учнів?”.
Як я це можу забути? Адже це – частина мого світу, початок тої стежки, на якій я стою сьогодні – цього чудового літнього світанку.
Що таке бути дорослим? Вирішувати щоденні проблеми, губитися в буденній метушні, щораз далі віддаляючись від дитини, яка все одно в тобі живе? Чи варто черствіти серцем, грубіти душею, суворішати самому до себе, п’ючи ту саму каву грубого помелу і вдихаючи той же аромат стиглих вишень? А дитину відчувати лише тоді, коли переглядаєш старі фотографії в альбомі, що лежить в нижній шухляді?
Я так не хочу бути такою „дорослою”. Я воліла б завжди уміти слухати дитину, яка ніколи не брехала, не віддалялась від кришталевої істини, яку дорослим так легко розбити, знищити. Чи варто повертатися в дитинство, споглядаючи як у пісочниці граються вже твої діти? А ще вчора там був ти... Отак же рив лопаткою ямку і ліпив рівненькі пасочки.
Ти розумієш, що його повернути неможливо. Можна його тільки зберегти в собі. Відкривати в ту мить, коли це найбільше потрібно, наче у казку, в яку немає вороття...
І знову червоніють матусині вишні, на столі парує ароматна кава того ж таки грубого помелу, у грудях звивається вдих чистого повітря, і з неба стікають повільно краплі свіжого літнього світанкового дощу.
Тому, вірити треба мені 
Ех...
