Так само, як ми живемо в місті, місто живе в нас. Принаймні, так повинно було б бути… Місто дихає, а ми ж відмовляємося чути це дихання, відверто його ігноруючи. Ховаємося в міцних укріпленнях будівель, а, виходячи надвір, одягаємо захисну гарнітуру на вуха. Ми звикли ігнорувати шум автомобілів, квікстеп дощу по дахах, цокотіння жіночих підборів по асфальту і навіть сміх з дитячих майданчиків. Ми звикли бути композиторами власного настрою, малюючи в уяві нотний стан та розкидаючи по ньому ноти-емоції. І навіть, коли місто сонцем усміхається до нас, ми одягаємо захисні окуляри, щоб не бачити яскравості життя. На дощ ми відповідаємо парасолями. Ми не вміємо вести діалог і місто з прикрістю дивиться на наше існування, як на німе кіно. А ми ж, вважаючи себе найрозумнішими, концентруємо увагу на власних музичних смаках, підвищуючи гучність в айподах... Місто ж теж любить музику. Навряд чи ви помічали, що у Луцьку джазові ночі. Звісно, пірнувши в мережу Інтернет, заглибившись у міцний сон, чи, відриваючись у нічному клубі, це неможливо. Проте оркестр ночі таки існує. У невидимий повітряний саксофон дує вітер. Тендітне листя дерев тихенько компонує своїм шелестом. Поблизу глядацького залу зірок впевнено дерегує місяць. Не вистачає лише баритону Луї Армстронґа…) Неймовірна мелодія… Спробуйте й ви, відчинивши вночі фіранку, вдихнути прохолодну темінь та насолодитися її звуком, заплющивши очі. Хтозна, можливо й вас вона надихне…