Роздираю ніч пазурами безсоння, де з потойбіччя темряви скресає привид пам’яті, чіпляючись за уламки думок, плутаючись у свідомості десь поміж минулим і сьогоденням, корчиться гримасами болю, намагається підкорити все єство, всевладно розчиняється в нім, оволодіває, як насильник жертвою, як пекло грішником, не даючи отямитися, і лише манюсінький незахланний закапелочок душі відчайдушно борсається, противлячись безодні, що от-от поглине і його, та врешті йому вдається пробитися тонюнім несміливим промінчиком, процідившись з глибини темряви, і ось невдовзі він стає яскравішим, молитовно струменить, заливає, сповнює цілим потоком світла і свідомість, і думки, викупує в собі неначе немовля у хрещенській купелі, поглинає, розчиняє липучу темряву гріха, і немає більше сили, здатної зупинити це сяєво, здіймає увись і свідомість, і душу до лету: Господи, спаси і сохрани!
- Ну то як ото воно – бути одинокій?-голос долинув нізвідки, неначе з глибини свідомості так несподівано, що Оксана стрепенулася. Озирнулася навсебіч – нікогісінько.
- Що ти озираєшся, немов злодійка?
- Хто ти?
- Я – це ти.
- Це неможливо.
- Все наше життя – суціль неможливість. Навіть те, що ти ще ходиш по цій землі.
- Але звідки ти знаєш?...
- Про те, що трапилося з тобою? Ха-ха-ха... Кому ж краще знати, як не мені? Я про тебе знаю значно більше, ніж ти сама.
- Як це?
- А отак: ти обманщиця, а я ні, мене неможливо одурити.
- Неправда, я ніколи не обманюю.
- От бачиш, і зараз говориш неправду. Та для мене твої слова нічого не значать – я й без них усе знаю. Ти обманюєш сама себе. Ти велика грішниця. І спокусниця.
- Як то?
- Ну що тут незрозумілого? Ти пишеш твори, створюючи образ жінки, якою вона є – закоханої, сексуальної, тим самим спокушаючи. Сама ховаєшся в оболонку байдужості. Ну, ось, наприклад, як це розуміти:
„Знемагаю в твоїх обіймах, як сонце знемагає в обіймах неба.
- Чи ти мій? – питаю.
- Не зовсім.
Як злодійка, біжу від тебе. Ані дихати, ані спати – проминань і наближень трепет... Наступаю собі на п’яти, та чомусь повертаюсь до тебе. Загартовую час терпінням, як гартують весну морози, як на цвіт непокірний іній – пелюстинок опалі сльози. Вибивають останні кеглі, гасять осінь вітри студені. Тихим плеском пролитий келих розчиняє в серцях буденність”.
- Ну що ж, коли ти – це я, то ти повинна знати, що я нікого не маю, відтоді, як...
- Оце вже цікаво. Може скажеш, чому?
(Далі буде) Тримайтеся, молоді колеги, не я перша почала!
ID:
203615
Рубрика: Поезія,
дата надходження: 31.07.2010 00:50:24
© дата внесення змiн: 31.07.2010 00:50:24
автор: Omega
Вкажіть причину вашої скарги
|