Ніч… ще одна осіння ніч… Перші приморозки і небо без жодної зірочки – чорне і холодне… і я … спостерігаю морок…
Сама в самоті – навколо гармонія і тиша, але на серці неспокій … щось забула? когось не пригадала ? ні, когось не вистачає ?… Когось , хто най дорощий у світі…
Новий день !! він у темних окулярах – загадковий і неповторний… в чорно-білу смужку… а ми, як завжди, чекаємо кольорову райдугу )) смішно!! Сумно … і так банально ))
У двох паралелях ми заблукали … в котрій зупинитися? Котра прийме з теплими обіймами ? І знову вибір – здобуваєш одне за рахунок втрати іншого… не хочу !!
Вертаюсь до тебе – мене зустрічай – але тебе нема… пусто.. холодно… сіро і твоя графітова посмішка… крає серце … але ж час лікує – так кажуть (( чому ж час іде а ліки не допомагають ??
Нас так багато в маленькій пустелі – і остання надія – це сльози… їх уже немає…ці бездонні океани висохли … і я, один на один, з твоєю посмішкою …
Відчуваю як падають зорі… а бажання не здійснюються… замовляю розмову з твоєю тінню, але вона не чує, не відповідає, лише посміхається – і я сама в самоті…
Відгукнися…
Не мовчи і на душі я кричу – не плач, пробач!!!! Пробач!! Повернись!!
Пусті слова серед холодного графіту – це кам’яні серця – посміхаються і не відповідають…а так хочеться…щоб ти була щаслива !! щаслива і жива !!
І знову я повертаюся одна – в холодні стіни – душа кричить, серце плаче…
Я намалюю на склі весну – весну, котра тебе забрала… втечу від свого сну у ліс холодних снів… пробач !!
Відгукнися !! Ти так потрібна !! Не залишай нас без Сонця… але… ти не чуєш … ти мовчиш !!! Ні, час не лікує !! Це знаю я і знаєш ти … але ти мовчиш…
Відчиню двері і вийду в ніч … втечу …. Там де вертаються сни … де весна дарує подарунки… хоч на мить … ще одну мить !! Запам’ятати !! Не забути !! Відпустити….
І я кричу – «Пробач !!! Сонце, моє, пробач! ПРОБАЧ !!»