Кожного ранку – зо п’ять кілометрів поміж закутками
краю славного й рідного свого міста.
Попри старезний м’ясокомбінат, що до останнього часу бентежив
фантазійну свідомість своїми модерново-готичними формами; допоки
його не викупили й не почали переобладнувати на евро-штиб. Тепер
там – людно… Відчуття тієї похмурої гротескної й напіврозваленої
готики втрачено.
Далі дорога йшла паралельно двом коліям. Напровесні уже
починав розвіюватися той своєрідний дух поїздів: суміш запаху
дизпального та фарби. Періодично проїжджали то холодні електрички,
то потяги з теплим купе й гарячим запашним чаєм (таким терпким,
таким крепким, але солодким смаком), залишаючи по собі лише свіжу
палітру запахів і легенький та ніжний ледь помітний вітерець.
Минувши залізницю треба було далі блукати не дуже то й
привітними вулицями. Непривітними вони є не через стареньких
безпомічних бабусь, що щиро бажають здоров’я кожному, хто йде з
добром у серці; ані через людей старших. Справа у тамтешній
тупуватій та примітивній молоді. Проте то лише чутки… Плітками
тут сповнений кожен кущик. Хоча «на ділі» ту непривітність не
так вже часто видно й не так відчутно загалом…
Там-далі – прямий шлях, мов фінішна пряма.
Ось так – кожен день. Уже бо-зна’ який рік поспіль. І
нічого… Проте зараз наступила календарна осінь, але природна
зима. Похолодало. Стежки замело снігом, і від колій не чутно
стало того своєрідного запаху. Йти по снігу-льоду стає важче.
Але то – таке… Зимно, а де ж подітися? Треба витримати. Не один
я такий. Не перший я та не останній…
Дуже приємно.
