(Присвячую найкращій подрузі Альонці М., що назавжди залишиться у моєму серці)
На колінах, серед церкви,
Жінка припадає,
І так ревно до ікони
Руки простягає.
Губи жінка та зціпила,
Щоб не закричати,
В голові у неї буря,
Що й не описати.
Й плаче, й молиться вона,
Й бється об підлогу:
"Ну чому, чому у мене
Така страшна доля?
Де ж це видано, мій Боже,
Щоб таку дівчину,
Я не заміж видавала -
Клала в домовину?
А все чурез ту хворобу,
Рак отой проклятий,
Я вдягнула доньці велюн,
Й понесла ховати...
Де ж це видано, мій Боже,
Щоб на кладовищі,
Коровай я роздавала,
Найкращим подружкам?!...
Змилуйся мій Боженько,
Змилуйся благаю,
Я ж чотири назад роки,
Сина поховала...
Забери мене, мій Боже,
З чоловіком в небо,
Щоб були ми поряд з дітьми -
Більше, нам не треба.
Заридала бідна жінка,
Долілець упала,
В той момент,
Діва Марія її обійняла...
