Вечірня тиша стелеться землею,
прозорим шовком падає на плечі.
Твоя любов мене уже не кличе,
а я покірно не іду за нею...
Під ніжний шепіт лісового вітру
душа моя спокійно одпочине,
і вже не ти мені даруєш квіти,
(то знає Бог, яка була причина)...
Та все мине, розвіється туманом,
бо іноді і в небі гаснуть зорі.
Любов твоя, не більше ніж омана,
мене втіша у невимовнім горі.
