І як нам тепер бути?
Анет допивала каву в їдальні університету. Навпроти неї сидів Роб,син мачухи,заглиблений в чергову книгу по психології.. За всі свої 22 роки Анет,напевно,ще ні до кого не відчувала таку ненависть,як до цього,на 5 років молодшого хлопчика. Не вистачає того,що вже четвертий рік,як живуть в одній квартирі,бачуть один – одного щодня,ще й навчаються в одному проклятому університеті.. Той день,коли Роб разом зі своєю гламурною мамою переселилися в їхню квартиру,Анет згадує,як найбільш траурний епізод свого життя. Від того часу без перерстанку Ліз(мачуха) намагається налагодити відносини з Анет..І все марно.. Вона не сприймає свою мачуху..А ще більше ненавидить Роба..І зараз противно на нього дивитися..
Зовсім не так мислив Роб. З перших хвилин знайомства він відчув симпатії до неї . Але його гордовита зведена сестричка ні про не збирається з ним поспілкуватись...
- Послухай,малий, чого ж ти взагалі тут сидиш зі мною? Мені вже набридло,що ти завжди мене переслідуєш,жити не даєш ні вдома,ні тут...Займись своєю справою.Чому не підете погуляти з Карен?
- Вкотре тобі повторюю,що я - не малий! А до Карен мені байдуже.Вона – відьма.
- Ах так..Відьма! Ну ти просто ще малий, тобі ще казочки читати..
- Я НЕ МА...
Не встигли згадати Карен,як вона вже й з’явилася. Влетіла в їдальну струнка руда дівчинка,своїми великими оченятами шукала чогось(когось)..Тут раптом побачила ..Роб знову сидить з цьою клятою істеричкою,Анет.
- Роб,я тебе повсюду шукала.. – сказала Карен,зробивши більш-менш приємний вираз обличчя.
- І чого ж тобі? – мовив Роб,не зводячи очей з книги.
- Ти ж обіцяв зі мною сьогодні піти на концерт...
- Я тобі нічого не обіцяв. Тим паче,мені зараз йти з Анет в магазин подарунок вибирати.
Анет нічого не могла зрозуміти. Може й Карен не відьма,але – надзвичайно неприємна. Вона справді зараз збиралася в магазин за подарунком для свого коханого,Бена. Але в голову їй ніколи би не прийшло взяти з собою Роба..
- Це твоє останнє слово? – промовляла Карен,уже не приховуючи свою злість.
- Так. – відповів сухо Роб.
Карен ображена,зі сльозами в очах вибігала з їдальні.
- Так,мені не до ваших дитячих капризів. Я піду,не смій мене переслідувати! – сказала Анет,беручи на плече свою сумочку..
- І що ти робитимеш? Я і так йтиму за тобою..
- Я вже тобі казала,наскільки тебе ненавиджу?! – обурено мовила Анет.
- Так,вже декілька раз. Я тобі всеодно не вірю.
Вони вийшли з їдальні і навіть не замітили,що Карен дивиться їм вслід..І не просто дивилася..Відьми ніколи просто не дивляться. Такої міри злості вона ще не відчувала раніше. У її великих зелених очах зараз відбивалося щось страшне..Очі горіли..Скрізь зуби нервно,якомога тигше,щоб сторонні не почули,промовляла дивні,дуже дивні слова,на дивній,простим людям невідомій мові : « Delamo..Se delamo tio ferrig..Vena koslire ferrig..Aho ko meltune ferro…Meltune ferro nasetelopio…Meltune ferro delamo..Se delamo…»
ууу як таємниче!!! буду боятися!!! 
