Минає день за днем
І ніщо вже не спинить ту мить,
Як життя зайнялося вогнем –
Він і досі в мені ще горить.
Ні спалах ранньої зорі,
Сходить вона – ну й нехай!
Ні сутінки вечірні угорі
Не чіпають мене і край!
Не тільки стерлись кольори
В свідомості суворої утрати,
Але жахають думки-маляри –
Вони готуються до страти.
За що веде під руку Горе?
Або ж це тільки його тінь?..
Ступаю тихо, ніби в море…
Води по горло – плисти лінь.
Я відчуваю кожен подих ночі
На тлі безкрайого простору,
Зате не відчуває осінь чи не хоче,
Відштовхує мою Аврору.
Заплющую очі, ховаючись в сни.
Минає усе, мов вода.
Зачекай, шалене життя, не тисни,
Дай повітря ковтнути – я ж молода!