Не говорив тобі ніколи цього я,
Що ти є найпрекрасніша на світі..
Те, що широка є душа твоя,
І розум вже не той що мають діти.
Що у очах твоїх блакитна синь,
Неба того, що одне над нами..
Й коли їх бачу - відступає тінь
Невпевненості, що була роками.
Що образ твій тендітний я повік
Бачити один лише волію,
Коли ж волосся загортаєш ти на бік
Втрачаю розум, я божеволію..
Ніколи не казав що усмішка твоя
Душі моєї радість і розрада,
Й робити все і завжди буду я
Щоб ти завжди лишалась рада.
Що голос твій від музики миліший,
Від Цепеліна звуків мелодійних,
Й коли говориш ти - він є сильніший
Шести замків душі моєї сильних..
Та це усе зрівнятися не може з тим,
Що сильне, щире, трохи хитре, та чарівне
І ти найбільш причарувала мене цим -
Душею, що в тобі мов весна квітне.
Не говорив… Та це мені хотілося кричати!
Найважче це знайти слова, коли справді є чого сказати..
