Осіннє листя падає додолу,
мені так сумно на душі,
у грудях серце затаїлось,
та я нездамся,ні!
Я в гай березовий виходжу,
але берези вже нешелестять,
пожовкло листя,гіля похилилось,
берези тихо,тихо сплять...
Роса траву як завжди вкрила,
проте вже майже неблистить,
усе неначе гине,тане,
тяжка для мене дуже мить...
Неначи привид тиші,
лелека крилами змахнув, я бачу ось він ось,нема вже,
за горизонтом потонув...
Сльоза скотилась й падає додолу,
Невже це все,невже,невже?
Тривога глибоко в душі,
не лише в спокою мене!
Чому картаю я себе?
чому душа така чутлива?
та ж осінь наче дивний сон,
вона ж така красива...
А я чомусь неможу зрозуміти,
чому я літо лиш люблю?
природі,матінці я низько,
склоняю голову свою...
Та вже такий мабуть я є,
Нема чого сказати,
чого я літо лиш люблю,
я дуже хочу знати!:)
