Тут темно . Але я точно знаю що колись буде багато світла і тепла. До цієї миті залишилось зовсім трошки. Ще трошки і моє життя зміниться.
І життя змінилось. Я почав рости. А знаєте хто я ? Я дерево. Я маленький паросток, я росту прямісінько з землі. Моє ще не дуже довге коріння тягнеться до водички, а листочки от-от побачать сонце. Це буде найкраща мить мого життя.
Я вже маю листя і вищий за дворового пса, але мій стовбур дуже тоненький і весь час хитається, хоч би не зламався...
Яскраво світить сонечко, тепло, навколо мене все цвіте. Так напевно буде завжди. Добре що я росту і живу. Це все ніколи не закінчиться і мені буде так само добре як і зараз.
Що це? Таке якесь мокре і з неба падає. Воно в принципі добре, більше води буде, але якесь воно негарне, сіре.
Я росту. Біля мого коріння влаштувався мурашник. Це було гарно, мурахи дуже смішно метушилися, будували, постійно кудись поспішали. Вони завжди були такі заклопотані, що забували подивитися навколо. Завжди тягнули ношу, більшу ніж могли витримати. Вони смішно лоскоталися, але коли стало нічого їсти мурашки почали боляче кусатись. Я попросив їх не робити такого і вони чомусь на мене образилися. Вони сказали що я хуліган і егоїст. Не знаю чому вони так сказали, адже мені просто було боляче. Я вирішив терпіти. Раз для них це так важливо – я потерплю. І мурахи продовжували жити, не зважаючи на мене. У них з*явився чудесний будиночок прямісінько під моїм корінням. Мені боляче і лоскотно, але я терплю.
А ще на моїх гілках люблять базікати крячки. Коли вони летять і втомлюються , то зупиняються перепочити. Цікаво слухати їхні розмови про далекі краї, про те, як десь постійно тепло і де нема снігу, де люди чорні, а озера настільки великі, що навіть я туди вміщуся. Деколи їхні розмови заважають спати. Але я терплю. У мене з*явилася подруга – крячка. Вона завжди привітна і гарно зі мною говорить. Кожної весни вона розповідає мені дивні історії. Я не уявляю своєї весни без неї.
А ще під моїм корінням живе старий кріт. Він дуже непривітний і не любить сонця. Я не уявляю як можна не любити сонця! Кріт завжди всім незадоволений і завжди бурчить.
Настає кінець осені. Жучки вже давно пофарбували моє листя в жовтий колір. Озерце вкрилося тоненькою шкіркою льоду. Пора роздягатися і спати. Але ж і холодна буде зима. Мурахи он як замурувалися у будиночках. Не люблю зиму, але треба. Буду терпіти. Скоро весна, все стане зеленим, прилетить крячка. Я буду її чекати, дуже чекати…
Але крячка не прилетіла. Ні цієї весни, ні наступної. Ніхто не знав де вона. Чи полетіла іншим шляхом, чи стала трофеєм мисливця. Дерево самотньо стояло і не могло зрозуміти навіщо воно взагалі існує.
Я один. У мене немає нікого. Мурахи не розмовляють зі мною, то і я не буду розмовляти з ними, взагалі ні з ким розмовляти не буду. Крячка мене покинула, а я її любив, більше не буду нікого любити. Навіщо тоді зеленіти навесні, для чого? Стану як той кріт, я його розумію тепер. Закриюся від усіх.
Дерево не зацвіло наступної весни, не прокинулося і потім. Воно не зважало на мурах, які копошилися внизу і на крячок, що час від часу сідали на його голі віти. Дерево, точніше його стовбур, стояв самотньо і всі думали що воно померло. Але всередині воно сховало неймовірну образу на все.
Восени його зрубали. Всі думали що це кінець. Але насправді це був лише початок. Недарма життя дає другий шанс.
Мене перетворили на дошки. Тепер я своїм теплом зігріваю людей у маленькій сільській хатинці, катаю у кріслі стареньку бабусю, служу опорою для дідуся та іграшкою для дітлахів. Колись я було деревом, просто деревом, а зараз я приношу користь людям: двері, стіни, крісло-качалка, ціпок і маленький іграшковий кінь, - це все чим я живу сьогодні…
ID:
272774
Рубрика: Проза
дата надходження: 30.07.2011 17:38:57
© дата внесення змiн: 25.01.2012 18:57:47
автор: river
Вкажіть причину вашої скарги
|
