- Мені набридла ця суперечка, майже дві тисячі років одне і те ж, диво, диво… Колись я явив їм диво, мій син, розіп’ятий на хресті воскрес і вознісся і що?
- Але ж Батьку, сам кажеш майже дві тисячі, а пам'ять людська коротка, крім того давно вже не залишилося нікого, хто б бачив це на власні очі. Їм потрібно лише легенько нагадати, маленький поштовх, натяк.
- Ну йди, йди, натякни, збери натовп і дивуй їх, повір вони миттєво знайдуть дві дошки, щоб збити новий хрест і переконатися. Маєш бажання все це ще раз повторити?
- Та не про це веду я мову, хочу лише щоб ти переконався, що маленьке диво спроможне таки навернути до віри.
- Ай, набридло, чини як знаєш…
- Віруєш?, - старий, скрутившись калачиком на лавочці, заледве спромігся так прикритися лахміттям, щоб більш менш нейтралізувати вечірню прохолоду і вже почав дрімати, тому в першу мить йому здалося ніби це вже сон.
- Віруєш?, - і він відкрив очі. Сонце повільно опускалося за обрій, але було все ще достатньо яскравим щоб не дати змоги роздивитися того, хто стояв на його фоні і так брутально вдерся у його відпочинок. Старий бачив лише обриси якоїсь фігури, швидше навіть не людину, а марево, витвір його уяви. Ось тільки цей витвір ніяк не хотів вгамуватися і втретє повторив своє дивне запитання:
- Віруєш?
В якусь мить старому стало страшно, він глянув у всі боки, на набережній більше нікого не було, лише він і цей дивак. Бити буде, промайнуло в голові, а може який кришнаїт, їх зараз багато всяких з причудами, хоча будь він навіть Господом Богом, раз вже причепився, треба користатися моментом.
- Ти гривеник дай, а то труби горять і я повірю у що завгодно.
Незнайомець раптом нагнувся, зняв з ніг сандалі і підійшов до води.
- Е, е, стій, - старий піднявся з лавки, - слухай мужик, воно того не варте, ще все налагодиться, он на мене глянь, взагалі суцільна біда, але ж таки якось живу. І в тебе все ще буде добре. Стій, кому кажу, старий перейшов на крик, побачивши, що той дивак зробив перший крок у воду, і тут же ніби онімів, відчув як волосся на голові почало підніматися сторч, той йшов по воді… Хоча здавалося ніби ноги його навіть не торкаються поверхні озера, бо від ступнів його не розбігалися у різні боки кола.
Він йшов по воді, як колись, скільки ж відтоді часу пройшло, можна навіть сказати, скільки води стекло. Він йшов по отій стежині, яку залишає на поверхні вечірнє сонце і серце його раділо, він явив диво і таки доведе Батькові, що той помилявся. Дійшовши до середини, зупинився на якусь мить, розвів руки у різні боки, ніби намагаючись обняти весь цей світ, світ, який давно втратив віру і яку він йому таки поверне і пішов назад.
Старого на березі не було, не було і сандалів…
ID:
295348
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.11.2011 10:52:02
© дата внесення змiн: 23.11.2011 10:52:02
автор: Курпіль
Вкажіть причину вашої скарги
|
...дуже!... 
