А з вами коли-небудь таке бувало, що лежиш літньої ночі на своему власному ліжку, пів на третю, ти майже засинаєш, і раптом тобі здається, що це не твоє ліжко і не літня нічь, це холодний безглуздий вакуум, а скрутився калачиком ти не м'якій, випраній "Ленором" білизні, а в сірниковій коробці, де тобі сумно і страшно. Настільки страшно, що тобі несамовито хочеться кричати у цю байдужу мутнооку безодню, що й сама у тебе вдивляється, не чекаючи погляду у відповідь. І ти кричиш, кричиш, як чорт, проклинаючи на чому світ стоїть. Або не кричиш. По суті, це не має жодного значення. А здавалось, чого боятися? У тебе є батьки і друзі, є молодість і здоров'я, ще не остаточно підірване випивкою та сигаретами. Є (чи хоча б вважається, що є) абсолютна свобода слова та незалежна батьківщина. Є (ну хоча б якісь) здібності та розум, є перспективи на майбутнє, стереотипи, переживання, закоханість, що завгодно. Є МакДональдз та халявний вай-фай. І здавалося, чого боятися? Але всі вони далеко. І цей світ, цей вакуум, він гігантський, а ти навіть зі своїми перспективами, стереотипами, переживаннями, закоханостями та чим завгодно ще вміщаєшся у сірниковій коробці. Ще й місце залишається.
