Це був один з тих розпачливих станів, коли на твою низькість натякає слизький кафель, коли ти не вписуєшся ні в один поворот, в жодну компанію, навіть у атмосферу нічного метро-вагона. Коли тебе пре від російського року, коли тебе верне від вечірніх новин і погрюкування ложнами з-за стіни, коли тебе нудить від власного відображення і через це не хочеться чистити зуби і умиватись. Це був один з тих днів, коли прокидаєшся неохоче і бачиш перед собою один стимул – проіснувати 10 годин і знову заснути. Робиш каву. Вона, як і вчорашня, тихо вмирає на підвіконнику, поки ти смалиш свою дешеву папіроску. Ти знову вдягаєшся не по погоді, ти ще від жовтня не в темі, бо не змінював взуття і куртку. Твоя хода аритмічна, це підтверджує хаотичне дзеленчання ключів-монет у безкінечних кишенях штанів. Ти роздуваєшся наче сич у прохідному дворі на протязі. Тебе зачепляють прохожі своїми ліктями, колись ти ходив отак нахрапом…
Найближча станція метро. Ці столичні перегони, постійний сморід, наче щось застоялось тут і стліло. Тобі спадає на думку, що твій запах близький до цього. Ти обсервуєш, мусолиш це всі сім зупинок і покидаєш їх розхристаними у підземці.
Твій бос. Худий, нервовий тип з поглядом завзятого кретина. Знаєте, є такі західноукраїнські телепні з синдромом першого ґазди на селі. Вони все десь квапляться і дякують благодійникам аж надто солодко. Вони заходять до тебе в кабінет з натяком, що ноги на стіл в ньому може ставити тільки одна людина і це – не ви, вони ніколи не зроблять зауваження мимохідь чи за п’ять хвилин до наради – тільки привселюдно, роздуто і зверхньо. Вони п’ють твій коняк з виглядом експерта, насправді нічого не тямлячи в ньому, вони врешті забираються додому до своєї зразкової української родини з фригідною тещею і тестем-колишнім пасічником. Ти сидиш після цього всього за своїм заваленим столом і чуєш, як тріщить по швах твоє життя, наче на тебе навалилась уся ця безкінечна повторюваність днів від Різдва Христового і до Різдва Христового. Ти падаєш останнім зимовим яблуком у брудний сніг передмістя і котишся на сивий целюліт столичного шосе. Це був один з тихз розпачливих станів, коли ти вкотре помер, не дочекавшись вечірніх новин.
:
"..
Тебе зачепляють прохожі своїми ліктями,
колись ти ходив отак нахрапом…
..
чуєш, як тріщить по швах твоє життя,
наче на тебе навалилась
уся ця безкінечна повторюваність днів
..
Ти падаєш останнім зимовим яблуком
у брудний сніг передмістя
і котишся на сивий целюліт столичного шосе.
.."
:
