Ні!Я не хочу йти,
По рівному шосе!
Лише стежиною,
Тернистою й вузькою…
Щоб сонце тьмяно-золоте,
Плекало пагубність собою…
Вона давно закидана камінням,
Людей,що попри неї йшли садами.
А я багато років,без жалю,
По ній іду своїми босими ногами!
Тамую подих часто,
Від тієї болі!
Гострих шипів,
Котрі впиваються у тіло,
Із пальців витягаю колючки,
У моїх снах -
Це Все у щент згоріло!
І часто падаю,
Зашпортавшись за патики,
Та перш за все,
Підвожуся на щісані коліна,
І дивлячись на небо,
Прошу сили далі йти!
В свого спасіння,
Грішними,зеленими очима.
От,знову далі йду,
Бо Це-моє життя,
І моя доля!
Мені не треба,
Асфальтовані мости,
І перехожих-посмішок неволя…
Мені не треба ваші ліхтарі,
Щоб краще бачити,
Де є моя дорога.
Якщо на моїй стежці,
Стануть навхрест
Вибрані шляхи,
Якою з них мені іти?
Я перш за все спитаю в Бога!
І не жалійте,
Й не витирайте сліз,
Я ж ними,той вогонь гасила,
Щоб більше в моє серце
Вже ніхто не вліз,
Біля дороги терен посадила!
Тепер я точно знаю,що колись,
Коли мене спитають на вершині:
«Як Ви дісталися зірок?»- Скажу:
«Тернистим шляхом!Тим,що при оттій долині!» 2010р
