Була весна, весела, щедра, мила…
Але була іще не та весна.
І не летіла, мов стокрила,
Не та вона іще була.
А потім було літо
Жарке, веселе, запальне.
А потім осінь золота розквітла
Й посипалися жовтесенькі листки…
А потім все померло…
Ні, лише заснуло.
Заснуло, припорошене сніжком.
Але вона на спала – безсоння в неї було,
Бо тіло наче зв’язане шнурком.
І так вже тісно і пекуче,
Їй так боліло, так пекло!
Але терпіла невмируща,
Їй байдуже на те було…
Писала Прометеєва дочка,
Щоб біль той якось вгамувати.
Прийшла весна, прийшла красна,
Щоб радість людям дарувати.
Усім, але не їй….
Без подарунка лише вона одна!
І думала у тьмаренні надій,
що про неї забула весна…
Ні, не забула! Весна ще більший подарунок їй дала,
Найбільший з-понад всіх, коли колись давала!
І радість то великая була,
Й весною жила, про неї все писала.
Коли весна пішла її не стало…
Коли зів’яв весняний цвіт,
Коли суцвіття те опало
Пішла вона в той світ…
А може ще живе весною,
І квітка красна – то вона ?
І обливається усе мелодією дзвінкою.
І в серці радісна бринить струна.
О так! Вона жива!
І буде вічно жити.
Ця жінка велика і свята
Навчила нас по-справжньому любити.