Я зволікаю, а життя минає
Дивлюсь у перед її не має
Сиджу на лавці і гадаю
Такі сумніви, мене з'їдають
Окрилений любов'ю
Чекаю на неї бо її кохаю
Дурний,засліплений як з бою
Я біжу чим дужч до неї, знаю
Що вона ще любить може
Та яке тут може сто відсотків кажу
Як на те пішло то і я тоже
Чому я це все терплю о Боже
Я думав що усе вже бачив
Думав й не придумав ще
Він на жаль нічого не значив
Я зрозумів хоч давно і пізно це
Та в серці буря не вщухає
Як була розруха,то її не стане
Хай боїться мого гніву й поважає
І звертатиметься до мене - пане
Я суворий сам з собою
Це розповідь про те, про своє
Як на лавочці мали сидіти двоє
А був один наспівав тихо Цоя
І просто марив хотів туди у хмари
Щоб це усе на щастя пропало
А може це я такий нездалий
Я хотів як всі щоб серце не спало
Воно і так довго вже дрімало
І взявши все у свої руки
Змінив себе закінчились муки
Як і в всіх моя душа запалала
Вийшла з дощів,і скель Непала
Побачила що варто жити
Що ти ніхто але потрібно любити
Живи заради мами вона єдина
Любила від народження свого сина
І в тому яким ти став вже не винна!
Це наш шлях не легкий, що болить спина
Та прийшовши до хати
Впадаєш в обійми заплаканої мати
Вона вірила що ти зумієш стати
Вибачай я привик так розмовляти
Монолог сам до себе через грати.
