|
У роки страшного голокосту,
Коли схилився в’ялий колос,
Усі не їли, наче під час посту,
Коли при владі був той серп і молот.
***
У тихій хаті, край села,
Сім’я за столом порожнім сиділа.
Батько, мати, 2 сина, дочка.
Життя у них від голоду зотліло.
Дочка піднялась тихо із-за столу
Й сказала тихо, втрачаючи сил:
«Я вас, мої рідні, в біді не покину ніколи,
Піду я до міста хоч щось заробить..»
Зібрала речей своїх, що мала.
Пухову хустку й кирзаки-різаки.
Вийшла із дому й за рогом пропала
І не побачать її очі батьківські віки…
Наступного дня, ранку сивого
Встала мати, як свічка німа.
Почала будити Юрка малого,
Та вже не було із ними Юрка.
Заплакала мати, гірко ридала,
Кричала в риданні, кричала й рида.
Ту владу червону усім проклинала,
Безсило кричала голодна й сумна…
Прокинулись батько і син їх Степан,
Заплакали втрьох над маленьким Юрком,
А батько кричав, щоби Сталін пропав,
А Стьопа ридав тонким голоском.
Взяли всі Юрка, загорнули в ряднину.
У яму глибоку поставили його…
Лише уявіть, як матері хоронити дитину,
А батькові як хоронити сина свого…
Ховали без служби, не поставили навіть хреста,
Яка ж там на той хрест може сила бути?
Стояла край дороги церквиця свята,
Давно уже відправи Божої не чули…
Священик вмер, сердега, тихо край дороги,
А дяка вбили за «гріхи» страшенні.
Що крав пшеницю свою з поля,
Із свого поля молота і серпа…
Ішли батьки й Степанко йшов понуро,
Колись в ясну неділеньку отак до церкви йшли…
Тепер й неділя та страшна й похмура,
Немов би сонце за хмари зайшло навіки…
Колись дорогою оцею
Ішли мрійливо до вишневого садка.
Нема уже садка. Лише дорога невесела
Кістками й болем густо обросла…
Зайшли до хати, така та хата сіра,
Така мовчазна і страшна.
Схились в задумі чотири стіни,
І піч така похмура і німа.
Степанко весь у судомах трясеться
І просить, просить, просить майже не щомить:
«Мамо, мамо, дайте хліба!
Ой, як тут мене болить!»
А мати плаче і говоре:
«Та де ж ми хліба тут візьмеш,
Терпи, терпи, терпи ще трохи,
Ми їжу скоро вже знайдем..»
А син їх плаче. Раптом вже мовчить,
Схвативсь за груди, крикнув він щосили:
«Мамо, тату, то ангел летить!»
Й скляні ті очі ангельські руки закрили…
Скрикнула мати, навколішки впавши:
«О, Боже, мій милий! За що так караєш?
За що ти нас отак скаравши,
На світі сім ще жить лишаєш?»
І сина цілувала, гладила і пригортала,
А батько немічно сльозу пустив.
Й сказав, щоб та земля москальська з світу геть пропала,
Щоб за нею ніхто сльози не зронив!
І вмовк. Зібрали сина, нарядили вбого,
Й його вже треба хоронить,
І хату будували йому нову,
Тепер він там вже буде жить.
Обнялись батьки, стояли край могил,
Й безсило, немічно ридали,
Нічого батько в Бога не просив,
Нічого мати Бога не благала…
Схилились разом та й пішли,
Упав вже й батько немічно, без сили,
Хрипить, сердега, не вмра, ще хоче жить,
Аж тут «карета» з трупами вже їде.
Карета зупинилась, вже іде
Москаль батька забирати,
А жінка бач кричить, не віддає,
Москаль й собі щось там кричить проклятий.
«Ви, женщина глупая паймітє,
Што муж ваш умрєт і так,
Да стойте ви, угаманітесь, не арітє,
Зачем хохлов нам єздіть дважди сабірать?»
«Та як там можна говорити?
Як можна ще живого хоронить?
Він ще не вмер, він їсти хоче, пити,
Він ще живий, він ще хоче жить!
Он хліба дайте хоч кавалок,
Не пожалійте для людей своїх…»
«А, может, дать вам іщьо сала?
Пошла атсюда з глаз маїх!»
А батько, бідолаха ще все чує,
Підвівся тих він мерщій,
І каже: «Нехай москаль собі труну будує!
А не візьму я хліба від москалів!»
Москаль сміється голосно й злорадно,
І щось із піджака вийма.
І чути постріл, крик і стогін палкий,
То чоловіка москаль вбив з-під тишка.
А жінка плаче, стогне, проклинає,
Кричить, щоб і її москаль убив.
А з москалевого лиця посмішка не вгасає,
Сідає у «карету», гордиться тим, що він зробив.
Вже ніч всю землю огортала,
З туману місяць виглядав.
А жінка чоловікові могилу копала,
Щоб вже ось тут він вічно спав.
Від сили поховала, заплакала тихо,
Упала на землю вологу й сиру,
І слізьми отими могили вмилала,
Тихенько співала, молила молитву святу…
«О, Боже, мій милий! За що я страждаю?
Чи, може, гріхи мої, як світ, страшні?
Де доня моя, де світом блукає?
Чи, може, лежить вже у сирій землі…
Якщо жива, то щастя, тобі, доню,
Пом’янеш нашу всю сім’ю,
Якщо померла вже, то і мені вже жити годі,
Померли всі: і я уже помру…
Пробач мені, моя ти доню,
Пробач ти матір свою, сироту,
Пробач, що заживо тебе хороню,
Пробач, ще поки я живу…»
Та й змовкла… Лягла на могилах,
Закрила очі свої навік.
Перед очима сини щасливі
І кличе до себе її чоловік…
Прийшла донька із міста, заробивши небагато,
Принесла хліба трохи до столу,
Лише не було кому нести: порожня хата,
Лише могили три за церквою в саду…
Лежить і мати: ніхто не похоронить.
Дочка упала на коліна вмить
Й ридала гірко, що у церкві навіть не задзвонять,
Що сирота вже, нікому життю її учить…
І плакала, і плакала, ридала,
Кричала. А потім встала вмить,
Й могилу матері копала,
Не можна ж так: потрібно хоронить.
Й пішла. І зникла знов за рогом,
І косу вітри розтріпали,
І очі, сповнені жахливим болем…
А постать йшла і все зникала…
***
Страшне то лихо було на Вкраїні,
Страшніше навіть і війни…
Вмирали люди ні в чому не винні,
Бо просто не хотіли у колгосп іти…
Закинули тоді на шию Україні
Ярмо криваве 33…
І дотепер снують мовчазні чорні тіні,
Голодні, спраглі, спухлі від біди…
ID:
313418
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 12.02.2012 16:53:17
© дата внесення змiн: 22.12.2012 18:30:25
автор: Тетяна Хоронжук
Вкажіть причину вашої скарги
|
