Сумно… дощ по підвіконню взимку це чомусь ще більш сумно ніж просто дощ чи просто зима. Мій тюль копіює дерева, вони хитаються від вітру і він за ними. Від цих неприродних спроб в кімнаті чомусь холодно. Пусто і тихо, давно цього не було. Від музики болять пальці, тому сопілка відпочиває і з цікавістю поглядає на танцюючі штори і слухає музику вітру який грає на деревах. В нього чомусь не болять пальці… навіть холодильник замовк, дощ зачарував і його. Мокрими щупальцями він підбирається до зошитів і книжок на підвіконні і спотворює написану історію дивних безглуздих закарлючок, намальованих чорнилом. Страшно коли все у що ти вірив і був готовий віддати за це життя стає нічим. Але таке трапляється. Віддавати життя більше нема за що, тому залишається просто існувати, безцільно пливучи за власною течією. Деколи відчуваєш себе прибульцем, деколи чужаком, деколи невидимкою, деколи палкою-допомагалкою. На шафі стоїть вазон, не люблю вазони, навіщо вони треба. Стоїть там і ніхто його не поливає і всім до нього байдуже. А ще біля купи малюнків висить кулька, вона рано чи пізно лусне,або здується і я її викину. Напевно так буде і зі мною, коли я більше не буду нікому потрібна, не робитиму хоумрідінг усім, не писатиму спікінги і не буду ходячою енциклопедією. Я користуюся чашкою з надтріснутою ручкою щоб готувати мівіну, випробовую долю, коли ж ручка відвалиться і ошпарить мене кип»ятком? Ех… і тиші приходить кінець коли приходить сусідка по кімнаті…
