То вже був холодний північний вітер. Чи вітер з Півночі, якщо вам так більше до вподоби. Ти не замерзла, Тесс? Герань тремтить – їй теж буває холодно? Вітер із Півночі…Цікаво, коли на мить замру, затерпну – чи відчую запах риби на брудному базарчику десь там, у маленькому норвезькому селищі? Здається, вже відчуваю…
Ти така крихітна, Тесс. І кумедна. Ім’я твоє – то Осінь. Тесс, Тесс – так шелестить опале листя у парку –так тихо і ніжно, так таємниче…
Звідки ти тут? Місячна дівчинка. Дівчинка – Місяць. Така бліда – така вродлива. Я краще дам тобі плед – зігрійся, крижинко, та лише не розтань.
Чи, може, ти – мій янгол? Тесс, Тесс?...
Ім’я твоє залишається на кінчику язика, оте протяжне « Ссс». Ім’я твоє – загадка. Терпіти ребусів не можу, не люблю. Тебе люблю, крихітко.
Хто такі? Одна – цілком звичайна – коротке таке волосся незрозумілого рудуватого відтінку. Нецікава. Інша – хто? Така, аж біла. І коси темні. Та пухнасті. Сама – зовсім крихітка. Ельф? А перша –звичайна. Та від обох світло, світло…
А хто я? Справді?
Вітер…холодний…Замерзаю, Тесс, замерзаю…
Вже, напевно, пізно. Третину кімнати заливає блакитне сяйво. Тішу себе, що залежність від соціальних мереж все ж краща, аніж алкогольна, до прикладу. Нове повідомлення – сухий тріскіт клавіатури, червоні очі… Ти пішла кудись, крихітко. Забрала герань, нашу маленьку герань, і пішла у світи. Де ти? Де ти?... Покладу слова на спину вітрові – нехай до тебе долетять. Чекай мого листа.
Тесс. Дівчинка, що блукає світами із червоною геранню у руках. Я , здається, знаю, де ти.
Холодна вода –океан же, Атлантичний, -із шумом розбивається об скелі. Твої вуста ту заповітну шепочуть фразу, ту, якою ми жили, якою дихали,бо жила в ній наша мрія…
«Там, де закінчується земля, там,де починається море»…Неозоре, безкрайнє, кохане.
38’47 північної широти, 9’30 західної довготи – ось де ховаєшся ти, Тесс. Знайшла таки наш Край Світу?
Крихітка,що несе за собою аромат далеких галактик. Ти, напевне, знайома із Принцом? Маленьким Принцом? Здається, ви - однієї крові. Або із однієї планети.
Дарма ти покинула мене тут, у цьому самотньому місті. Якби мені крила…
«Людина нібито не літає, а крила має, а крила має…»
Ти мої крила сховала? Чи їх і не було? Вітер…візьми й мене. Візьми,забери мене до Тесс. До зірок. До моря. На Край Світу.
Цікаво, куди поділись? Завжди разом ходили. Порожній без них парк, темний зовсім.. А чи жили взагалі?... Куди поділась інша?
На лавці –герань. Маленька, червоні квіточки трясуться від холоду. Завиває вітер –північний. З Півночі вітер. Здається, пахне рибою.
Холодно.
ID:
320919
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.03.2012 14:38:55
© дата внесення змiн: 11.03.2012 14:38:55
автор: філі-Жанка
Вкажіть причину вашої скарги
|
