Незавершеному будинку,
в якого відібрали мрію стати домом
Ще ненароджений, але уже покинутий.
Він все шукає крихту правди в дідуся з небес.
Напевне, хмарам краще б над дахами линути,
Та затишок із крівлею, а порожнеча – без.
Іще ж не жив, а звідкись замість зморшок тріщини.
Він по-наївному завжди чекає на гостей,
Та ладен стати муром і для тих, що нищили
Його вогнем. Дитина – досі вірить, що зросте.
Йому б світитись іскорками жовтих лампочок.
Йому б узимку берегти для тих, хто змерз, тепло.
І по ночах чекати із побачень панночок,
А влітку супитись, бо виноградом заплело.
Але уламки скла, мов долі, що непрожита,
Біля вікна мовчать. В них відбивається душа,
Яка наїлась цими мріями вже досита.
Наполовину створена, обманута й пуста.