Дуже давно оте було,
Уже те все й травою рясно поросло.
У ті прадавнії далекії часи,
Всі жили дружньо та давали все, що і не попроси.
Отак у злагоді й любові жив народ
Не знаючи тих бідністю спричинених турбот.
І так жили б вони і по цей день,
Співали б радісних дзвінких пісень,
Та сталось так – помер їх мудрий і старий король
Й враз полонив те королівство злий презренний троль.
Ось він уже і владу захопив
Й від всіх він писаний й неписаних законів відступив.
Почав він гнобити народ.
Жив лиш для себе і для своїх насолод.
Закон, мораль – слова пусті для нього,
Нічого ж бо не мав той троль в душі людського.
Податками народ він враз обклав,
Бо лиш про золото він марив, лиш його жадав.
Отак і правив скнара троль,
І день у день підсилював над людом він контроль.
Троль слідкував щоб люди не раділи,
Не веселились, не співали, лиш тремтіли.
Він навіть написав указ,
В якому виклав свою волю, всій наказ.
Так, відтепер, всім заборонено сміятись,
Привітно, як було до цього, з усіма вітатись,
Не можна гратись у дворі,
Жвавенькій милій дітворі.
І заборону троль поклав на все,
Що добре, щире – нелихе.
Нікого троль крім себе не любив,
Бо всі найменші паростки добра в своїй душі убив.
Він жив у вічнім мороці, ховався у тіні,
Навіть душа його блукала, без світла, в темноті.
Йому не гріло серце сонячне проміння,
Бо серце його зсохло, як гине дерево позбавлене коріння.
Так безсердечно троль той правив
І сам себе на всі округи славив.
Все багатів владика – троль і багатів.
Наймав для покарання злих катів.
І катував і мучив він людей
Та не змикав й на мить своїх очей,
Бо сон він втратив – ночами гроші рахував.
Каміння цінне й золото невпинно сортував.
І так минали дні і місяці,
Коли той троль тримав усе в своїй руці.
Однак він з дня у день лише марнів,
Він не радів, а з виду наче аж зчорнів.
Ходив по замку в золото убраний,
В той час, коли народ носив лиш одяг драний.
Та троль себе любив одного,
Життя не уявляв без блиску золотого.
Зненавидів правителя народ,
Бо завдавав той троль всім жителям лише скорбот.
І ось утративши терпіння,
Народ зібравсь і вирішив, що є лише одне спасіння…
От й новий день і ясне сонце із-за гір піднялось.
Все ніби й те, та все ж таки щось наче й помінялось…
В покоях своїх троль лежить
І мотузок дзвіночка дьорга так, що все навколо аж дрижить!
Чому ж прислуга не несе сніданок?
Чому нема нікого поряд для виконання забаганок!?
І так той троль розгнівався, що став аж весь червоний.
Він так кричав, що навіть розлетілися усі ворони!
Та хоч як злився та кричав
Ніхто йому не відповів й ніхто до нього не примчав.
Увесь троль замок обходив,
В усі будиночки заглянув, все переходив.
Нема нікого, жодної душі!
Неначе якісь чари – зникли враз усі!
О, як же троль той розярився!
Зі злості він аж весь трусився!
Та що він зробить, що він вдіє?
Він наче й далі царством володіє!
Не володіє він лише людьми
Та не вмивається гіркими їхніми слізьми.
Й дверима гримнувши у замок повернувся,
На трон свій сів й довкола гарно озирнувся.
Усе у золоті та у шовках,
Столи дубові стоять на діамантових ніжках.
Багатство, розкіш бачаться повсюди,
Та все оте ж зробили прості люди,
Тому без люду жити троль не міг,
І злився так, що скоро й занеміг.
Так чахнув й сохнув троль лихий,
Аж поки порохом не став він, й забули всів що й був такий.
Пройшли роки й той замок розвалився,
І поміж гір пропав – неначе він в повітрі розчинився.
Дорога, яка до королівства та вела,
Давно уже травою і кущами заросла.
Ніхто не згадував й про троля,
Не згадували й ті, кого із ним звела недобра доля.
А що ж народ? Куди подівся?
Отой народ, що стільки натерпівся?
А той народ однак зажив щасливо,
Біля лісів, де завжди затишно і так красиво!
От й знов по вуличках лунає сміх,
І чути миле тупотіння жвавих ніг.
Дитячі пустощі і радість,
Пісні лунають, а в очах ласкавість,
Бо знає той народ, що найдорожче на землі,
А цінність мають лиш добро, любов до ближнього й любов в сім’ї.
© Марія 24.01.2012р.
ID:
334695
Рубрика: Поезія, Байка
дата надходження: 03.05.2012 09:11:32
© дата внесення змiн: 03.05.2012 09:11:32
автор: Mirabelina
Вкажіть причину вашої скарги
|
