Колись у сиву давнину…
В великій Імперії Римській…
Служив у церковці малій,
Священик з ім’ям Валентин.
Він вірний був Богу і людям,
Чим міг він усім помагав.
Нікого не скривдив він зроду,
За це і повагу він мав.
Одної зимової ночі,
Коли всі щасливі у снах,
До нього прийшли ще геть юні,
Жених й наречена в сльозах.
У них була просьба велика –
З’єднати їх шлюбом святим.
Та так щоб ніхто не дізнався,
Бо смерть їм грозила усім.
Вони його дуже просили
Із щирим коханням в очах.
У нього щось в серці щеміло,
Зробив він їм згідливий знак.
Коли мало сонце вставати,
З’єднав він їх шлюбом святим.
І двоє сердець запалали
Ніхто не розлучить вже їх.
Зробив він їм радість велику,
Хоча заборона була.
Та ніжне кохання і щире,
Здолати не може вона.
Він знав що на нього чекає,
Він знав, й відказати не зміг.
Він знав, що таке є “Кохання”,
Він знав… І за нього поліг…
8.02.2006р.